Глава 10

Глава 10

Наш час…

Обігнавши свою підопічну на півкроку, Алекс відчинив перед нею двері.

– Ласкаво прошу! Твоя нова кімната, – повідомив він. – На твій смак, як я це розумію, вона, звичайно, жахливо нудна і консервативна, але ти це швидко виправиш! – іронічно прокоментував він.

Протиснувшись у вузький прохід, що залишився між опікуном та дверним коробом, Кессіді з кислою міною оглянула приміщення. Згадавши свою кімнату у Вікканській академії – зажурилася та засумувала ще більше. Точніше, згадала вона стільки кімнату, скільки свою улюблену шафу-купе з розсувними дзеркальними дверцятами; дорогий серцю трельяж із купою висувних ящиків, у яких чого тільки не було; полиці з книгами, письмовий стіл і ще багато абсолютно та цілковито необхідних в її повсякденному житті дрібниць. Тяжко зітхнула…

Обурено подивилася на опікуна спідлоба і повідомила йому свою щиру думку.

– Стіл, стілець, ліжко та шафа – це не консервативно-обставлена ​​кімната, це чернеча келія!

– Почнемо з того, що ось це – не ліжко, а диван, – вказав він на розкладний, двоспальний диван. – А ось це – не стілець, а крісло! І їх цілих два! Що ж до шаф, то їх тут цілих – три! Що ж до решти...

– А дзеркало?! Чому тут немає дзеркала? – зі щирим обуренням і розчаруванням в голосі перебила його дівчина.

– Як це немає дзеркала? – здивовано перепитав Алекс. – Хммм… Дивно… А чому ж тоді я бачу цілих два?

– Але ж вони не такі! – невдоволено насупившись, заперечила дівчина. – Мені потрібне дзеркало у повний зріст! І взагалі я хочу трельяж! Мій трельяж!

– Добре, Кессі, – погодився з черговою вимогою Алекс, зітхнувши при цьому як смертельно втомлений від примх немовляти нянь. – Буде тобі ТВІЙ трельяж.

– А мої речі? – вередливо нагадали йому.

– Гаразд, – ще раз втомлено кивнув нянь. – Я сьогодні ж доставлю тобі всі твої речі. У крайньому випадку завтра вранці. Щось ще?

– А мої друзі? – продовжувала висувати вимогу за вимогою Кессіді. – В мене навіть не було можливості попрощатися з ними! І, взагалі, я вимагаю пояснень! Якого дідька ти, ох, вибачте, ви, містере Каролінг, змушуєте мене вчитися в університеті, в якому я абсолютно не бажаю вчитися!? Що це за самоправство?! Що це за тиранія? Що за диктаторські замашки, я вас питаю? Навіщо ви забрали мене з моєї рідної академії? Щоб позбавити мене моїх друзів? Щоб позбавити мене Пенелопи? Це що ваша помста мені за мої дитячі витівки? – на останньому питанні її голос зірвався майже на істеричний вереск.

Закотивши очі до стелі, Алекс важко зітхнув.

– Кессі, ти себе чуєш? Ну що за нісенітниці ти несеш?! Я тобі вже сказав, що Річард попросив мене приглянути за тобою, поки він і твої батьки будуть у Потойбіччі. Те ж саме стосується й твого переводу в УММ. Повір мені, це навіть близько не моя ідея була. Не моя! А цілком й повністю твоїх батьків! Що ж до мене, то як я й сказав, я просто не зміг відмовити Річарду.

– Але чому ви?! Чому саме вас призначили моїм опікуном? І чому мої батьки або Річард мені хоча б смс не надіслали? Навіть якщо вони усі разом раптом захотіли мене провчити, чому вони не прислали мені бодай смс?!

При цих її словах, в очах Каролінга промайнули збентеження й провинна, які не залишилися не поміченими дівчиною.

І тієї ж миті страшний здогад осяяв Кессіді як удар обухом по голові.

– Вви-ии, вви-и, вви-и... отже ви знаєте, чому вони не входять на зв’язок? – заїкаючись від хвилювання, майже простогнала Кессіді. – У мами й тата усе моє життя нескінченні відрядження в Потойбіччі, але це ніколи не заважало їм залишатися зі мною на зв’язку! Ніколи! Жодного разу! – переконано й водночас жалібно додала вона.

Тепер коли вона промовила це вголос, вона була вже майже впевнена, що сталося найгірше.

– Зззз ни-ни-ни, – очі дівчини округлилися від жаху, голос затремтів і зірвався. – З ними щщщось тттрапилося? Щщщось сссттттрашне й непопппправне? – після кількох глибоких вдихів та видихів вона знайшла-таки у собі сили, щоб поставити це зважливе і водночас блюзнірське питання.

Зважливим це запитання було – тому що позитивна відповідь на нього в одну мить повністю змінила б її життя. А блюзнірським – тому що, навіть на мить, повірити у те, що її батьків і брата більше немає в живих – їй здавалося святотатством і зрадою.

«Та як тобі подібне взагалі могло навіть на думку спасти?! – обурювалася вона сама на себе. – Мої батьки та Річард – вони надто могутні маги, щоб просто так взяти та загинути!»

Однак щось безперечно сталося. У цьому вона була впевнена. Інакше з чого б це раптом її батьки передали опікунство над нею саме Алексу Каролінгу?

– Я чекаю на відповідь, містере Каролінг! На правдиву відповідь, я маю на увазі! – дівчина, нарешті, змогла взяти себе у руки, і тому тепер її голос звучав непохитно та безкомпромісно.

Алекс тяжко зітхнув, підняв пальці до пульсуючих скронь й почав їх інтенсивно масажувати, намагаючись угамовувати головний біль.

– Кессі… – нарешті видавив він із себе.

Дівчина підняла на опікуна сповнені напруженого очікування очі.

Обмірковуючи свою подальшу промову, Алекс знову зітхнув.

– Я знаю тільки те, що мені сказав Річард, – продовжив він через деякий час. – Твоїх батьків заарештували за підозрою у вбивстві міністра міжсторонніх справ Благого двору та його сина. Однак це не більш, ніж непорозуміння, з яким такий досвідчений адвокат, як твій брат, розбереться дуже швидко.

– Містер Каролінг, якби все було так просто, як ви намагаєтеся мене в цьому переконати, то ви не стали б переводити мене в УММ, – з явним скептицизмом у голосі зауважила дівчина.

Алекс криво всміхнувся, наморщив лоба і приречено кивнув.

– Гаразд, Кессі, – часто закивав він головою, немов китайський болванчик. – Ти маєш рацію, справа не тільки в арешті твоїх батьків, – нарешті визнав він. – Але й у погрозах, які надійшли на твою адресу від клану Вагардів. Й оскільки Річард, твої батьки та Її Величність поставилися до цих погроз дуже серйозно, мене попросили не приглянути за тобою, а забезпечити твою безпеку. І я повинен визнати, що на жаль, вони мали рацію. Тварини, які напали на тебе і твоїх друзів, Кессі – це була не випадковість. Їх нацькували на вас.