Глава 9

Глава 9

Алекс зайшов до своєї кімнати і зачинив за собою двері. Потім одним із найсильніших відомих йому заклять запечатав кімнату, захищаючи її від усіх відвідувачів: у тому числі і від своєї матері. Після чого, підійшов до величезного, від підлоги до стелі, старовинного дзеркала у розкішній різьбленій рамі, та намалював на його поверхні комбінацію рун, що відкривала вікно до Потойбічча. І став чекати поки поверхня дзеркала, ніби затягнеться серпанком.

Так як він був дуже сильним магом, то чекати довелося недовго. Буквально хвилина-друга і ось вже замість дзеркальної поверхні він дивиться в туманну далечінь. Тепер залишалося лише прочитати заклинання заклику і сподіватися, що він достатньо вміло зашифрував сигнал, щоб замість Річарда не нарватися на когось із служби охорони палацу. Інакше не уникнути скандалу. Причому не лише зовнішньополітичного, а й з матір’ю. Штраф і навіть ув’язнення на кілька діб він би пережив, а от засмучувати мати – не хотілося зовсім.

Однак, що зроблено, то вже зроблено. І назад не відіграєш. Особливо тепер, коли поверхня дзеркала буквально почала вирувати та клекотіти…

Щоразу, викликаючи когось із Потойбічча, Алексу вважалась, що він раптом опинився в маленькому батискафі, який закинуло в жерло вулкана і тепер все, що йому залишається це з жахом дивитись крізь ілюмінатор на киплячу лаву.

Однак, як тільки зв’язок з Потойбіччам встановлювався, усі перешкоди негайно зникали і, здавалося, що ти зі своїм співрозмовником знаходишся почитай в одній кімнаті. При цьому не мало жодного значення, наскільки далеко, глибоко під землею чи під водою, перебуває в даний момент той, хто – у даний момент знаходився на протилежній стороні зв’язку.

Річард Колдингс сидів за столом, що був цілковито завалений книгами, і щось зосереджено писав.

– Це ж треба, а він, й насправді, готується до іспитів! Принаймні іноді… – «привітав» друга дуже злий для того, щоб турбуватись о звичайних церемоніальних вітаннях, таких як «привіт» або «як справи» Алекс.

– Що-оо? А-аа? – здригнувся Річард.

Він миттєво відірвав очі від книг і спантеличено озирнувся довкола.

– Великий Лорд, Алексе! – полегшено видихнув він, побачивши хто саме порушив його самітність. – Дідько б тебе забрав! Ти налякав мене, друже! Що, мій хлопчику, так скучив за мною, що не міг більше й секунди без мене прожити? – самовдоволено посміхнувся він.

– Хто я? Скучив за тобою? Що за нісенітницю ти несеш! – зневажливо пирхнув Алекс. –Я, мій друже, настільки самодостатній, що взагалі не маю поняття, що це таке – нудьгувати за будь-ким! А ось ти, судячи з останніх подій, занудьгував! Причому так занудьгував, що в тебе ледь кришу не зриває! Хоча чому ледь? Зриває! Геть зриває!

– Які ще події? І чому це в мене кришу зриває? – щиро здивувався Річард. – Ти це про що? Й, до речі, а навіщо ти перефарбувався у цей огидний болотно-тинний колір? На зло вітчиму? Гммм… – глузливо посміхнувся парубок, – я розумію, звичайно, що він той ще педант та сноб і що його піклування відносно іміджу та репутації вашого поважного сімейства – завжди тебе дратувало… Але йому в пику перетворитися на погань болотну! – зареготав він. – Прости, друже, але на мій погляд, цього разу ти хапнув лишку! Отож не кажи мені, що ти не занудьгував без мене, усе одно не повірю! Бо кришу геть зірвало не в мене, а в тебе!

– Це ж треба, який молодець, бреше і не червоніє! – звузивши очі, уїдливо дорікнув друга Алекс. – Не знай, я напевно, що про колір мого волосся подбав саме ти…

– Що-ооо? – щиро витріщив очі Річард, спантеличено блимаючи віями.

– Те, що чув! – роздратовано буркнув Алекс. – Твої дебільні жарти, вже ось де сидять у мене! – провів він рубом долоні по горлу. – Я ще можу зрозуміти Кессіді, їй усього одинадцять! Але ти, ти...

– Кессі? До чого вона тут? Що з нею? Щось трапилося з моєю сестрою? – недослухавши закид друга, схвильовано зачастив Річард. У нього був настільки стривожений вигляд, що Алекс зрозумів – він помилявся щодо причетності свого найкращого друга до його дрібних, але вкрай дратівливих неприємностей. Річард не мав до них жодного відношення.

– Нічого з нею не сталося! З нею все добре! У неї все добре! – поспішив він запевнити стурбованого брата. – Принаймні, поки що… Поки я до неї не дістався… – добавив він, хижо вишкірив зуби.

– Що-оооо?! – у свою чергу вишкірив зуби і Річард. – Що ти сказав?! Я не зрозумів, що ти маєш проти моєї сестри! Вона, звичайно, не янгол, але вона моя сестра!

– Розумієш, – зам’явся Алекс, – ... хм-хм ... хм-хм ... хм ... твоя сестра хм-хм ... вона ... – він запнувся і нервово посміхнувся. Після чого ще й тяжко зітхнув і продовжив: – Вона мені в коханні зізналася… – нарешті вимовив він і закашлявся. – А я нею начебто знехтував. Так вже вийшло. І тепер вона мене переслідує. Принаймні, мені так здається, що вона мене переслідує…

– Кессі зізналася тобі в коханні і тепер вона тебе переслідує, гммм… – задумливо промовив Річард, скептично витріщившись на друга. – А що означає, це твоє загадкове «начебто знехтував»?

– Ну я подумав, що це жарт такий… – ще більш зам’явся Алекс. – Твій жарт. Розумієш?

– Інакше кажучи, ти заржав?! – скоріше не спитав, а констатував Річард. – Так ось чому ти раптом позеленів! – зрозуміло хмикнув він. – Впізнаю сестричку! І схвалюю! – він щиро посміхнувся. – Дівчинка йому в коханні зізналася, а він заржав! Твоє щастя, що ти в її рейтингу лише на останньому місці, а то, якби ти їй ще й серце розбив, то б ти у нас не салатно-волосим ходив би, а…

– У якому такому рейтингу? – шпарко перебив друга, що захопився заступництвом за честь своїй сестри, Алекс.

– У рейтингу крутих хлопців, – пояснив той. – Я десь із місяць тому випадково підібрав у Кессі в кімнаті так званий «СРОГО КОНФІДЕНЦІЙНИЙ» документ. І я розумію, звичайно, що, враховуючи такий погрозливий гриф, папірець треба було, не читаючи, покласти в ящик її тумбочки. Але я не втримався. Розумієш, в неї там не просто рейтинг був, а рейтинг із коментарями, чому той чи інший хлопець у неї на певному місці… І деякі коментарі такі кумедні були, що просто забійні! Наприклад, поряд з твоїми прізвищем та іменем, до речі, була примітка: «Не розумію, і що в ньому знаходять усі інші? Але хто знає, може згодом, все ж таки зрозумію»