Глава 8

Глава 8

Сім років тому…

Як і зазвичай, влітку, сутінки сходили на землю з апатично-флегматичною неквапливістю американського лінивця[1].

Закутавшись у довгі чорні плащі, накинувши на голову капюшони і прикрившись чарами «відводу очей» агенти Пенелопа та Кессіді через вікно залишили свій штабний центр (який за сумісництвом також був і спальнею агента Кессіді).

Ретельно розроблена та розписана практично за хвилинами операція йшла майже за планом. Розлога тополя люб’язно надала юним месницям усі свої гілки, а батьки Кессіді, що відбули насолоджуватися оперою, надали їм більш ніж достатньо часу для того, щоб безперешкодно покинути кімнату.

Не за планом згущалися тільки сутінки – надто повільно. І тому чорні плащі, накинуті агентами на плечі спеціально для більш надійного маскування у темряві, навіть під закляттям «відведення очей», швидше привертали до себе увагу, ніж допомагали агентам залишатися непомітними.

– Дідько б забрав ці сутінки! – хихикнула Кессіді, в черговий раз, помітивши, як жахаються від них перелякані перехожі, як вони хрестяться і як вони потім довго нервово оглядаються навкруги. – Через їх повільність містом тепер неодмінно поповзуть чутки, що територію університетського містечка населяють привиди!

– Думаєш, це наштовхне наш об’єкт на небажані для нас думки? – діловито зауважила агент Пенелопа.

– Ні, – заперечливо похитала головою агент Кессіді. – Боюся, що мама запідозрить, що це я знову розважалася… У-у-у-у-у! Це твоя смерть! Я за тобо-о-о-о-а прийшла! – раптом завила вона утробним моторошним голосом, відлякуючи занадто цікавого студента-першокурсника.

Допитливий хлопчина, до речі, насмілився наблизитися до «своєї смерті» аж настільки близько, що якби він був трохи спритнішим і встиг би зробити ще один крок, то цілком міг би розгледіти, що його від себе відлякує ніхто інший, а донька декана факультету природних наук університету магічного мистецтва, фото якої любляча мати тримала у себе в кабінеті на робочому столі та усім завжди із великим задоволенням демонструвала.

– У-у-у-у-у! Який смачний хлопчик! – верескливо-пискляво підтримала подругу Пенелопа, імітуючи голос одного з привидів із серіалу «Мисливці за привидами». Про всяк випадок вона ще й запустила в «допитливу Варвару» маленьким електростатичним розрядом.

– Ай-ай! Ох дідько! Що за?! – заплющивши очі, скрикнув допитливий першокурсник. Услід за чим, проганяючи це щось, ляснув долонею по вжаленому блискавкою кінчику носа. І заскиглив від болю. – Ой! Ой-йоооой!

Блискавка була зовсім маленькою, тому спочатку хлопець скрикнув не від болю, а з переляку. Позаяк ну зовсім він не очікував, що раптом йому на ніс приземлиться вогненний комарик. А от від болю він заволав вже тоді, коли з переляку надто сильно врізав себе долонею по носі.

До честі юнака, тільки-но він зрозумів, що і ніс і очі його знову в цілковитій безпеці, він відразу ж знову почав нишпорити навколо очима, намагаючись зрозуміти, що ж за комарик це був і відкіля він узявся?

Однак за ті кілька хвилин, в продовж яких його очі були заплющені, і дівчатка вже встигли збільшити відстань між ним і собою, і сутінки ще більше згустилися. Отже яким би гострим у нього не був зір, у майже повній темряві у нього не було жодного шансу розглядіти два силуети, що не тільки швидко від нього віддалялися так ще й були прикриті закляттям відводу очей.

– Увага! На обрії з’явився об’єкт нашого спостереження! – пошепки відрапортувала агент Кессіді. – От вже павич облізлий! – вилаялася вона. – Ні, Пен, ти тільки поглянь на нього! Тільки-но подивися, як він свій хвіст розпустив!

– Де?

– Дев’ять годин… І це при тому, що його чуприна салатного кольору! У нього що взагалі ні сорому, ні скромності нема?! Будь-який інший хлопець з таким кольором волосся вдома сидів б і на вулицю навіть носа не казав би! Або ілюзію хоча б накинув! А цей… Навпаки! Ходить фертом і хизується тим, що тепер він, як дві краплі води, схожий на страховисько болотне! Ні, Пен, ти взагалі бачила, що зараз твориться в університеті?

– Якщо ти про нашестя салатно-волосих? То так, бачила... – кивнула головою подруга. – Але хто ж знав, що всі кинуться наслідувати йому?

– Я мала це знати! – самокритично зауважила Кессіді, насуплено шморгнувши при цьому носом. – Натомість я недооцінила Алекса! А цього не можна було робити! Тому що не можна, ніколи не можна недооцінювати супротивника, ніколи!

– Але ж звідки ти могли знати, що Алексу вдасться ввести в моду на салатне волосся? – спробувала заспокоїти її подруга.

– Згодна, – кивнула Кессіді. – Такий розвиток подій складно було передбачати! – з досадою в голосі додала вона.

– Ну цього разу ми вже достотно зіпсуємо йому його донжуанську репутацію! – запевнила її вірна бойова подруга. – Аж так зіпсуємо, що земля здригнеться від невтримного реготу і, в буквальному сенсі, піде з-під його ніг! Отже, пані та панове, тільки сьогодні і тільки зараз і тільки-но для вас – спеціальна операція під кодовою назвою: «На землі валятися! По землі качатися!» – хихикнув, об’явила Пенелопа.

– Ще не час! Зачекай, Пен… – загальмувала подругу Кессіді. – Спочатку підійдемо якомога ближче. Інакше можемо промазати, а нам для досягнення мети потрібно влучити точнісінько у ціль. У спрямованому на неживий об’єкт чаклунстві, як у хірургії, надзвичайно важлива лазерна точність.

Нічого не підозріваючий, сяючий як тільки-но що відчеканена монетка, салатно-волосий об’єкт майбутньої диверсії, він же Алекс Каролінг впевненою ходою наближався до групи дівчат, три з яких із захопленням дивилися на нього, заклично посміхаючись, аж так старанно, що їх білосніжні зубки у буквальному сенсі сяяли у темряві. Проте була серед них і одна така, яка вдавала, що взагалі не помічає парубка…

І, певна річ, що Алекс був зацікавлений саме в цій четвертій дівчини, що вдавала ніби не звертає не нього ніякої уваги. Ну от подобалося йому долати труднощі. Подобалось і все.