Глава 7

Глава 7

Алекс відчинив двері і переступив поріг з тією особливою стрімкою впевненістю, що зазвичай відрізняє господаря приміщення від гостя. Суто за інерцією зробив ще крок і раптово завмер з широко розкритими очима і ротом…

– Що за?.. – шалено прошепотів він, розгублено озираючись навколо.

Може, він помилився кабінетом? З надією подумав він.

З надією, яка померла, як тільки він побачив підступну посмішку на обличчі своєї підопічної, яка сиділа у його кріслі і за його столом. Точніше, не зовсім його: його крісло було чорне, а не жовте, а стіл…

І взагалі всі меблі! Його безцінні зроблені на особисте замовлення з цілісного масиву чорного горіха меблі.

Алекс заплющив очі і замотав головою, намагаючись розвіяти оману.

Найімовірніше, це просто ілюзія. Сказав він собі і, клацнувши пальцями, сміливо розплющив очі. І… одразу знову закрив. Наступного разу, перш ніж розплющити очі, він їх протер, але й це теж не допомогло: стіни та меблі в його кабінеті, як і раніше, потрясали наповал навіжено несамовитим буйством фарб.

Усвідомивши, нарешті, що він має справу не просто з ілюзією, а із закляттям зміни кольору, реверс якого навіть йому буде не дуже просто зробити. Ажень настільки непросто, що він був невпевнений, що йому вдасться повернути меблям саме той особливий відтінок, який так чудово гармоніював з рештою інтер’єру кабінету. Бо чорний горіх – був не тільки благородним, а й самолюбним і норовливим деревом, якому напевне дуже не сподобалося подібне нешанобливе відношення.

Алекс важко зітхнув і похитав головою. Нічого не скажеш. Просто чудово. Вбив би злодійку! З превеликим задоволенням. Але не можна.

Від знову тяжко зітхнув, розвернувся, зробив крок назад, дуже обережно і ретельно зачинив за собою двері, потім знову повернувся до злодійки, що відверто пишалась собою, і вкрадливо поцікавився:

– Це як же треба було постаратися, щоб стіни мого кабінету порожевіли від сорому, меблі пожовкли і позеленіли від обурення, а мій стіл – посинів від сказу?

– Стіл не посинів, цей колір називається фіалковий, – діловито поправила дівчина. – До речі, фіалковий – це колір ваших очей, тож можете собі полестити, коли я його фарбувала, то думала… – вона млосно зітхнула, стрільнула очима і, закусивши нижню губу, сповістила солодким голосом – …про вас. Після чого ще й підморгнула опікуну та одарила його сліпучою посмішкою.

– Отож… Стіл під колір моїх очей… – водночас глузливо й задумливо повторив чоловік. – Що ж дякую, знатиму на майбутнє.

Часто закліпавши віями, дівчина осяяла опікуна ще однією яскравою, як саме сонце, посмішкою.

– Завжди будь ласка.

Алекс хмикнув і, звузивши очі, почав уважно вивчати рожеві стіни, точніше, зображені на них білі боксери з жовтими качечками.

– А коли ти малювала їх, – кивнув він чи то на качечку, чи то на боксери, ти теж про мене думала?.. – несхвально похитавши головою, посміхнувся він. – І, до речі, що ти там строчиш? Новий список капостей?

– Та я тут… – удавано зам’ялася Кассіді. – Просто… листа батькам пишу…

– Скаржишся на мене злобливого, зарозумілого та безсердечного… – розуміюче кивнув молодий чоловік.

– Зовсім ні! У цілому листі немає і слова ні про вашу злобливість, ні про зарозумілість, ні про безсердечність – тоном невинності, ображеної у своїх найкращих почуттях, заперечила дівчина. – Усе, від першого до останнього слова тільки сухі факти! Більш того, я спеціально записую все по свіжих слідах, так би мовити, щоб потім чогось не забути або, не дай Трилика, переплутати або, що ще гірше, додумати…

– Тобто ти все ж таки пишеш батькам про мене? – насторожився Алекс.

– Угу! А про кого ж ще я можу писати! Ви моє найяскравіше враження за сьогоднішній день! – іронічно озвалася дівчина.

Алекс надто добре знав Кессіді, щоб не відчути в її словах підступ. Він миттю опинився за її спиною.

– Отже подивимося, що ти там таке пишеш… – схилившись над дівчиною, промовив він.

Його очі тільки-но пробіглися першими рядками, а в нього вже почало смикатися праве віко. Не впевнений, що прочитав правильно, Алекс різко вихопив аркуш із рук своєї підопічної.

– Надзвичайно грубе та вкрай болюче насильство. Причому не лише моральне, а й фізичне!? – спантеличено прочитав він. Але вже наступної миті він розлютився і його фіалкові очі почали метати блискавки. – Яке спричинило значні тілесні каліцтва? Які, ти впевнена, не пройдуть безслідно для твого фізичного здоров’я!? Але ж це несусвітня, підла й мерзенна брехня!!!

– Підла й мерзенна брехня?! – майстерно зімітувала обурення дівчина. – Та, як у вас язик взагалі повернуся, у такому мені звинуватити?! А ось це – що, на вашу думку? – поцікавилася вона, і театрально ворухнув правим плечем, оголила його. – Що це, по вашому? – ще раз запитала вона, вказуючи на ледь помітний синець. – І ще ось! – вона підсунула під ніс Алекса зап’ястя правої руки, на якому залишився слід від одного з його пальців. – Що це, я вас питаю? І перш ніж ви хоча б заїкнетеся про те, що ці сліди побоїв я сама собі поставила, хочу нагадати вам про заклинання правди! Щодо мене, то я перевірку на ньому пройду, а ось ви... навряд чи!

– От дідько! Я не хотів! – тихо пробурмотів молодик. – Вибач, Кессі, я не хотів зробити тобі боляче... Я просто не розрахував силу. Так, це не дуже гарне виправдання, але іншого в мене нема, – він нервово провів пальцями по волоссю і скуйовдив його. – Гаразд! Ти, звичайно, перебільшила, але і я теж був не правий, так що проїхали... Але що стосується обурливої за своїм блюзнірством наруги і того, що я нібито втоптав в бруд твою людську і відьомську гідність, і позбавив тебе честі – оце, моя дорогенька, вже чистої води брехня! Не було такого!

– Ви на очах двох моїх залицяльників, кращої подруги і гадюки Джессіки сповили мене, дорослу жінку і могутню відьму, як немовля... І як ви думаєте, що я при цьому відчувала? – питання було явно риторичне, тому що вона відразу ж сама на нього і відповіла. – Атож! Я почувала себе зневаженою та приниженою! Ну і що це ще, якщо не наруга над моєю жіночою честю і відьомською гідністю?