Глава 6

Глава 6

Свободу, таку близьку, що здавалася тільки протягни руку і вона твоя, Кессіді, втім, так і не отримала. І навіть гірше того, її загорнули в магічний кокон і без о всяких церемоній вштовхнули в портал, що раптово відкрився.

– Це свавілля! Це зневолення! Це насильство! Викрадають! Врятуйте! Допоможіть! – на повну потужність своїх легенів заволала дівчина, як тільки усвідомила, що саме сталося.

Але вже було пізно. Її ніхто не чув. І ніхто не міг їй допомогти.

Кессіді нерідко доводилося користуватися динамічними порталами, тому, коли її затягнуло у вирву портального переходу, вона не злякалася, а просто дуже розлютилася і... засмутилася.

Це і справді було свавілля. І викрадення. І насильство над свободою її вибору, так точно! Як її батьки могли так вчинити з нею? Звісно, вони ніколи не приховували того, що вони дуже хотіли б, щоб їхня донька навчалася в «УММ». Проте вони ніколи не тільки не наполягали на її переведенні в «УММ», а й навіть не натякали. Це було її життя, а значить, і вибір теж був її. І вона була впевнена, що батьки з повагою ставляться до її думки. А тепер що ж виходить? Вони передумали? Передумали, навіть не поговоривши з нею! Ні… Вони не могли так вчинити. Якщо тільки... хтось не переконав їх, що вона передумала. Хтось, кому вони довіряють! Хтось, хто завжди їй твердив, що вона не розуміє, що втрачає, бо ніколи не вчилася в «УММ»! Ну Річчі! Ну й, гад! А його друзяка, Каролінг! Теж гарний! Ну, вона їм покаже! Вони що й справді думали, що вона змириться та погодиться на експеримент? Наївні! Вони просто не знають, із ким зв’язалися! Вона ще й могла пойняти Каролінга! Він не знає її! Але Річард! Він же знає, як вона не любить, коли її до чогось примушують!

Замислившись, Кессіді пропустила ті кілька секунд, протягом яких вікно порталу, перш ніж розвіятися в повітрі, нерухомо висіло на відстані у десять сантиметрів над підлогою. І тому, як це часто трапляється з тими, хто, спускаючись сходами, випадково пропускає сходинку, як тільки під її ногами розвіялася повітряна хвиля, оступилася.

Впасти вона не впала, проте приземлилася все ж таки досить невдало: підвернула праву ногу і потягла зв’язки гомілковостопного суглоба. Скривившись від болю, озирнулася.

– Хммм ... Цікаво ... І де це я? – спантеличено промовила вона вголос, розглядаючи простору і світлу кімнату.

– У моєму кабінеті… – лаконічно сповістив сумно-знайомий їй чоловічий голос, що пролунав позаду.

Досадливо зітхнувши, Кессіді повернулася до свого викрадача і дивлячись на нього спідлоба, задумливо промовила.

– А знаєте, я вас таки пригадала…

– Та невже? – закотивши очі, іронічно посміхнувся чоловік.

– Ввва-ааас, здається, Алік звати, я вгадала? – тим часом єлейним голоском продовжувала дівчина.

Несмішливі фіалкові очі звузилися, перетворившись на щілинки, тон з іронічного став крижаним.

– Мене звуть Алекс! – не сказав, а буцімто викарбував на сталевій пластині новоявлений опікун.

– Подумаєш, Алік, Алекс, яка різниця? – знизавши плечима, безтурботно зауважила підопічна.

– Велетенська! – крізь зуби проскреготів Алекс. – Я терпіти не можу ім’я Алік.

Кессіді здригнулася, зображуючи переляк.

– Ой вибачте! – пролепетала вона, часто заблимав віями.

Після чого, артикулюючи одними губами вона кілька разів безмовно повторила обидва імені так, ніби пробувала їх на смак.

– А-лік, А-ле-кс, А-лік, А-ле-кс, А-лік, А-ле-кс... Хммм... Ні! Все ще не бачу різниці! – чистим, як джерельна вода, і ніжним, як шовк, голоском сповістила дівчина. Ні дати, ні взяти – сама щирість та невинність. – Але, щоб зробити вам приємне, так і бути, зроблю вам ласку, і зватиму вас так, як вам того хочеться. От тільки, о-оох! – раптом скрикнула вона, закусивши нижню губу і зобразивши на обличчі винувату гримаску, – нагадайте мені, будь ласка, ще раз, як правильно, Алік чи Алекс?

І... витончене знущання над самовладанням нового опікуна досягло переслідуваної мети!

Стиснувши зуби так, що в нього навіть щелепи заболіли, Алекс уривчасто і старанно артикулюючи не тільки слова, а й склади, процідив.

– Я ма-буть піду, до-мо-влю-ся про кім-на-ту для те-бе ! А ти… по-че-кай ме-не тут! Тільки, будь лас-ка, ні-чого не чі-пай! Я не-дов-го!

Проте, кімнату він залишив настільки спокійно-розмірним кроком і з таким нейтральним виразом обличчя, що якби не двері, які у помсту за те, що їх мало не зірвали з петель, оглушно гримнули і тим самим здали свого патрона з бебехами, то Кессіді ніколи б не дізналася, що таки довела його до сказу.

– Що ж! – широко посміхнулася дівчина, – операція під кодовою назвою: «Як позбутися опікуна за один вечір», який хм-мимм… вже майже ранок, – поправила вона себе, глянувши на настінний годинник, – почалася цілком успішно! – задоволено проголосила вона, завершивши цим свою думку.

Емоції, що переповнювали її, просто розпирали: вона почувала себе одночасно і розлюченою, і засмученою і розгубленою. Тому навіть, якби вона являла собою зразок лагідності та послуху, то все одно б не змогла ні спокійно всидіти на місці, ні нічого не чіпати.

– Хммм... Отже я повинна чекати його тут і нічого не чіпати?! – звузивши очі, зло промовила вона, підходячи до дверей.

Посмикавши за ручку, зрозуміла, що та не просто закрита, а закрита на замок. – Він що, замкнув мене? – обурено вигукнула вона.

Пробурмотіла заклинання «розмикання» і переконалася: її зачинили не тільки на замок, але й на закляття.

Метнулась кілька разів туди-сюди по кімнаті, не в силах упоратись з роздратуванням. Не знаючи, куди себе діти і чим би зайнятися, щоб заспокоїтися. Аж раптом її осяяло ідеєю…

Дівчина зупинилася, окинула значних розмірів кабінет нового опікуна зацікавленим поглядом і посміхнулася.

Витриманий переважно у темних кольорах, обставлений дорого та зі смаком, але у стилі мінімалізму, кабінет її опікуна просто кричав про виняткову консервативність свого власника.