Глава 5

Глава 5

Посміхнувшись та закотив до гори очі, Алекс похитав головою.

«І за що мені це?!» – запитав він про себе.

Потім розвернувся, витягнув уперед праву руку та відкрив телепортаційний перехід у кабінет Верховної Відьми. Після чого обвів поглядом усіх учасників спіритичного сеансу і, зробивши запрошувальний жест рукою, іронічно сповістив:

– Не скромничаємо! Проходимо! Проходимо! Впевнений, пані Вайтхет вас вже зачекалася!

І як і очікував, відповіддю йому став – дружний, тужливий стогін.

– Спіритичний сеанс?! Знову! Ви ж мені минулого разу обіцяли... Ви клялися мені, що більше ніколи! – з місця в кар’єр привітала спіритуалістів Верховна відьма, як тільки перший з них зробив крок з вікна телепорту в її кабінет. – Це просто обурливо! Це жах якийсь! Сил в мене на вас немає! – нервово ходячи туди-сюди і збуджено розмахуючи руками, виливала свій праведний гнів поважна дама. – Кессіді! – різко загальмувала вона біля найзліснішої порушниці правил академії. – Кессіді Колдінгс! Що ж до вас! То вас я більше не затримую! Ви тепер не мій головний біль, а його! – різко викинувши руку, вказала вона на Алекса.

– Що-ооо? – оторопіло перепитала дівчина, вирішивши, що не дочула.

Однак одного погляду на кисле обличчя мерзотника, що розбив її серце, було достатньо, щоб зрозуміти: Верховна відьма не жартує. – Але як? – розгубилася вона. – Але чому?

– Тому що, згідно з волею ваших батьків, містер Каролінг тепер ваш опікун. І тому, що всі папери у повному порядку! – відчеканила стара відьма.

– Але я його вперше у житті бачу і не знаю, хто він ... – слабким, тоненьким голоском переляканої маленької дівчинки залепетала Кессіді, долучивши до цього повідомлення водночас благаючий і беззахисний погляд.

Дівчина просто повірити не могла у те, що відбувається. Її батьки ніколи б так не вчинили з нею! Вона була певна, що це якась помилка. Жахлива помилка! Це або дурний розіграш її братика жартівника або це просто Вайтхет вирішила її провчити! І гад Каролінг із помсти за її дитячі витівки погодився комусь із них підіграти! Все, що їй потрібно – це зв’язатися з батьками! А для цього їй потрібно виграти час.

– Я клянуся вам, пані Вайтхет, що це був останній раз, коли я завдала вам клопіт! – пообіцяла вона, заломлюючи руки, як великомучениця. – Тільки, будь ласка, не віддавайте мене йому! Я не знаю його! – простогнала дівчина, поглядаючи з удаваною опаскою на «нього». – І тому благаю вас, не віддавайте мене, будь ласочка!

Сподіваючись, що Верховна відьма не встоїть і пожаліє її, останню фразу Кессіді вимовила, надавши своєму тону істеричні нотки, а своєму погляду зацькований вираз оченят побитого цуценя.

– Будь ла-ааасочка! – дружним хором підтримали її також Пенелопа, Альберт та Френк. – Ми теж більше ніколи не будемо! Слово честі, не будемо!

– А я навіть і розмовляти з нею більше не буду ніколи! Тому що це все вона! Це її згубний вплив! – б’ючи кулаком правої руки себе в груди, клятвено зарікалася Джессіка.

– Що значить, це все вона? Це була твоя нав’язлива ідея, а не Кессі! – вступилась за подругу Пенелопа. – І раз ти така, то це ми з тобою більше навіть розмовляти не будемо!

– Саме так! – забувши, що зображує мученицю, підтримала Кессіді подругу. – Так що все, Джес! Забудь! Ти більше не з нами!

– Ні, не з нами! – хором підтвердили Френк, Пенелопа та Альберт.

– І навіть не просись, для тебе наступного разу не буде! – у розпалі додала Пенелопа і тут же притиснула обидві долоньки до губ, бо усвідомила, що вона тільки-но по дурості ляпнула. – Ой!

– Ага, ой! – уїдливо передражнила її Верховна відьма.

– Ні, ні, ні, місіс Вайтхет, ви неправильно мене зрозуміли! Я нічого такого не мала на увазі! Я просто неправильно висловилися! Клянусь! – спробувала вона виправдатися під несмішливим поглядом директриси.

– Так і є! Ви неправильно її зрозуміли! – запевнили Альберт, Френк. – У нас нікого навіть у думках не було ні про який наступний раз! – палко додали вони.

– Як я й сказала, сьогодні це був останній раз! І більш ми ні-ні! – широко розкривши чесні-пречесні оченята, запевнила Верховну відьму також і Кессіді.

– І ми охоче тобі віримо, Кессі, – з практично батьківською усмішкою, повідомив Алекс.

– Ми їй ві-ііримо? – спантеличено перепитала Верховна відьма.

– Ви мені вірите? – затамувавши подих перепитала дівчина, одночасно сподіваючись і не наважуючись повірити в те, що вона таки досягла свого: і ніхто нікуди її з академії не забирає.

– Що ти більше ніколи не завдаси пані Вайтхет проблем? Звичайно! А чому б ні? – знизавши плечима, спокійно кивнув молодик. – Особисто в мене в цьому немає жодних сумнівів, Тому що, пані Вайтхет, я забираю ваш головний біль прямо зараз із собою, – перевів він погляд на стару відьму, яка при цих словах полегшено видихнула.

Кессіді ж, навпаки, занервувала з новою силою. І це, як і зазвичай, вплинуло позитивно на її розумовий процес.

– Зачекайте, а іспити? – раптом осяяло її і вона натхненно затараторила. – Які вже за чотири тижні! До яких треба дуже ретельно готуватись! Бо інакше я не здам їх добре! А я не здам їх добре, якщо не матиму можливості до них добре підготуватися! Ага! Подивимося, що ви мені на це скажете! – подумки тріумфувала вона.

– Не хвилюйся, тобі будуть забезпечені усі необхідні умови, щоб ти змогла найкращим чином підготуватися до кожного зі своїх іспитів, – з поблажливим спокоєм у тоні запевнив новоявлений опікун. – Ми з пані Вайтхет все докладно обговорили, і вона зі мною погодилась, що іспити – це не та перешкода, що могла б завадити твоєму негайному переведенню в «УММ»…

– «УММ»? – у буквальному сенсі підстрибнувши на місці, перепитала Кессіді. – Але я не хочу переводитися до «УММ»! І мама з татом це знають! І вони обіцяли мені, що я навчатимусь там, де мені подобається, а не там, де їй і татові хочеться, щоб я вчилася! Та що ж це таке відбувається? Пані Верховна відьма, як ви можете? Я ж вам сказала, що я вперше бачу цього… невідомо кого! – вимогливо запитала дівчина, вказав на іронічно усміхненого Алекса. – Як ви можете ось так взяти і віддати мене цьому… невідомо кому?! – знов запитала вона у поважної дами, кинув на неї засуджуючий і в той же час злякано-зацькований погляд. – Будь ласка! Я знаю, що з точки зору дисципліни, я далеко не найкраща адептка академії, але ж я добре вчуся! І в усьому іншому, я обіцяю, я теж виправлюсь! – до переляку та зацькованості у її погляді приєдналися також благання та каяття. – Ви ще будете мною пишатися! Ось побачите! Тільки не віддавайте мене йому, будь ласка! – з відчаєм у голосі нарешті закінчила дівчина свій зворушливо-драматичний монолог.