Глава 4

Глава 4

Наші дні…

Видовище звірячих істот, що вишкірялися кількома десятками зубастих пащ та шалено рвались геть із останнього захисного кола, було дійсно страхітним.

– Кессі, що їм від нас треба? Чому вони так прагнуть вибратися з кола? – прошепотіла Пенелопа, з жахом стежачи за тим, як увінчані зубастими ротами щупальця потойбічних тварюк одна за однією заковтують свічки.

– Їм потрібна наша життєва сила. Вони відчули її потік крізь пролом у просторовому континуумі…

– Так чому ж ми, тоді як олігофрени безмозкі, стирчимо тут? Чому не рятуємося втечею? – злобливо запитала Джесіка.

– Тому що тікати від них немає сенсу! Вони знають наш запах і знайдуть нас незалежно від того, наскільки далеко нам вдасться втекти! – роздратовано пояснила Кессіді.

– А я все ж таки ризикну! – заверещала Джессіка і в ту же мить спрямувала до обшарпаних та скособочених дверей покинутої будівлі.

– І я! – кинувся слідом за нею Альберт.

Двері були настільки старими, що трималися просто на чесному слові, проте це анітрохи не завадило їм перешкодити втечі дезертирів.

Миттєво оцінивши ситуацію і зрозумівши, звідки «дме вітер», Джессіка та Альберт несамовито заволали.

– Гадюко! Кессіді, ану випусти нас! Негайно!

– Не можу, – журливо похитала головою дівчина. – Демони ніколи не відпускають жертв, яких вони собі вже намітили. Така вже їхня потойбічна філософія. Якщо вони отримають своє тут і зараз, є дуже висока ймовірність того, що потім вони просто повернуться у свій світ. Однак, якщо хтось із нас покине цю кімнату, то демони, що спрямують за утікачем, отримають доступ також і до життєвої сили багатьох інших людей.

Раптом одна з тварюк заковтнула кілька своїх співтоваришок і з усієї дурі урізалася в захисне поле. Кілька свічок, що досі залишилися запаленими, метушливо замерехтіли... та погасли.

Впевнена в тому, що це кінець, Кессіді не заверещала лише з однієї причини: її горло намертво стиснув спазм.

Зате заверещала Джесіка.

– Негайно відчини двері, кретинко! Інакше я примушу тебе! – виставила вона вимогу і у же мить кинулася в напрямку «кретинки», щоб таки змусити.

Одночасно з нею в напрямку Кессіді спрямували також і потойбічні тварюки, що прорвали останній захисний рубіж. Звуки, які вони при цьому видавали, чимось були схожі на вереск голодних свиней.

У момент прориву, Алекс все ще знаходився в кабінеті Верховної відьми, втім це не завадило йому вже за мить матеріалізуватися в кімнаті, яку собою заполонили демони.

Вічно голодних і ненаситних гончих принца Хаосу Слаанеш могутній маг відчув у той самий момент, щойно вони вирвалися із захисного кола. Дорогоцінною була кожна мить, і тому не витрачаючи час ні на пояснення, ні на вибачення, він відкрив портал і поспішив на допомогу.

Незважаючи на минулі сім років і те, що з десяток мерзотних тварюк обліпили дівчину з усіх боків, молодшу сестру свого найкращого друга Алекс упізнав з першого погляду.

Присмоктавшись своїми зубастими щупальцями до аури вже несвідомої дівчини, гончі, жадібно чавкаючи, тягли з неї життя. І запізнися він ще хоча б на пару хвилин, тварюки б таки встигли витягнути з неї достатньо сил, щоб остаточно матеріалізуватися в цьому світі, і тоді навіть йому було б їх не зупинити.

Хоча найсмачнішим ласим шматочком для демонів у цій кімнаті була саме Кессіді, її друзі теж не були обійдені «увагою». Ними смакували ті гончі, які не зуміли проштовхатися до найвишуканішої страви, тобто до тіла Кессіді.

Не гаючи жодної секунди, Алекс почав плести магічну ловчу мережу, що імітувала ту, якою користувався принц Слаанеш, коли скликав своїх гончих.

Посміхнувшись, молодик подумав, що, мабуть, усе не так вже й погано: з такими талантами, як у його підопічної, підлітки могли вляпатися в історію і гірше.

Гончі принца хаосу, звичайно, були мерзенними тварями, але при цьому тупими, як пробки.

Ну а як ще можна назвати створінь, які можуть, абсолютно наплювавши на власну безпеку, переслідувати жертву? Методично вплітаючи у структуру закляття елементи Хаосу, міркував Алекс. З одного боку, саме нездатність перемикатися ні на що інше в процесі переслідування жертви, і забезпечувала надвисоку ефективність гончих Слаанеш. З іншого ж… про яку ефективність може йтися, якщо в запалі погоні вони забувають про власну безпеку?

– Алей Ап! Хто перший, діточки мої? – іронічно поцікавився архимаг у тварюк, не сумніваючись, що ті підкоряться йому, тому що знав: гончі Слаанеш мають лише три основні інстинкти: жерти, гнати намічену жертву і бути покірними своєму господарю.

І як завжди, знання його не підвело.

Жалібно й тужливо скиглячи, дошкуляючи й дивуючись, але гончі все ж таки залишили своїх жертв. Після чого вкрай неохоче і тому неквапливо поповзли в сплетений їм невід.

Провівши поглядом останню зниклу в глибинах пастки гончу Слаанеш, Олександр просканував приміщення. Переконавшись, що жоден гість з Потойбіччя не був їм забутий, він задоволено посміхнувся. Після чого клацанням пальців відчинив вікно порталу в одну із своїх схованок і закинув в неї улов.

Після чого опустився на одне коліно і, дбайливо взявши за плечі, підняв з брудної підлоги дівчину, що тільки-тільки почала приходити в себе.

– Кессіді, ти як?

«Бувало і краще!» – промайнуло в голові у дезорієнтованої дівчини.

І тут вона розплющила очі… і мало не заволала.

Це був він! Той самий негідник і мерзотник, який розбив їй серце і розтоптав її гордість!

І-і… здається, він щойно врятував життя їй та її друзям. Іншими словами, ситуація була гірше вже нікуди!

Її складна дилема полягала в тому, що вона не тільки самій собі та Пенелопі, а й богині заприсяглася ненавидіти Алекса Каролінга до кінця свого життя. А тепер що? Забути та пробачити?

Тільки тому, що він опинився в потрібному місці в потрібний час? І через це він тепер герой?