Глава 2

Глава 2

Наш час…

Щось було не так… І це, на жаль, чим далі тим більше ставало очевидним.

Центральна руна пентаграми в принципі не повинна була горіти ... Але вона палала, причому таким яскраво-білим світлом, що очам було боляче. Що ж до чорних тіней, що виринають з цього яскраво білого світла, то це взагалі було неприродно! Хіба ні?

Кессіді відповіла б, якби знала відповідь.

Прикро! Адже вона справді готувалася. Знайшла потрібні книги. Деякі довелося навіть потай сперт... запозичити з батьківської бібліотеки. Кілька ночей не спала, вивчила назубок кожну руну.

Френк та Альберт виготовили відмички до покинутого крила академії, розробили план вилазки відповідно до графіку заходів Академії.

І ось, нарешті, сьогодні зірки зійшлися… І треба ж було такому статися?!

– Ке-е-ессі, мені здається чи з нашим спіритичним сеансом щось пішло не так?.. – прошепотіла Пенелопа.

Враховуючи, що за лічені секунди чорних тіней у пентаграмі стало стільки ж, скільки кільок у консервній банці. У тому сенсі, що тіні заполонили простір пентаграми під зав’язку і тепер намагалися вирватися назовні, щось «не так» було явним зменшенням, бо «не так» було усе!

– Коло! Терміново малюємо потрійне коло! – скомандувала Кессіді, одночасно і, лаючи себе за те, що розгубилася і втратила кілька дорогоцінних секунд і дістаючи з кишені магічний маркер. – Я малюю перший, – прокоментувала вона свої дії. Слідом за чим крикнула на застиглих від жаху друзів, які, здавалося, очей не могли відірвати від стовпа чорного диму, що клубився в пентаграмі. – Френк, Альберт, Джесс, боятися потім! Зараз малювати кола! І читати захисне заклинання! Пен, пни їх! – попросила вона подругу. Вона б і сама із задоволенням пнула, але намалювати як найскоріше перше коло було важливіше.

– Думаєш, кола їх стримають? – стурбовано поцікавився Френк, високий, гарний блондин.

– Не впевнена, але нічого кращого запропонувати не можу! – чесно зізналася Кессіді. – Знаю тільки те, що ми повинні зробити все, що від нас залежить, щоб не випустити цю гидоту за межі цієї кімнати!

– У-у-у-у! – зло заволала висока гарна брюнетка. – І навіщо я тільки з тобою знову зв’язалася?

– Як навіщо, а хто б без тебе нам мозок виносив би?! – роздратовано запитав дівчину Френк.

– Народ, не відволікаємось! Читаємо заклинання! – шикнула Кессіді. – Ви ж не гірше за мене знаєте, що як тільки ці тварюки повністю подолають шок від переходу, вони стануть на багато сильнішими! – нагадала вона друзям, з жахом спостерігаючи за тим, як газоподібна субстанція з якої складалися демони, з кожною секундою стає дедалі більше непроникно-щільною.

Не додавав оптимізму також і огидний запах могильної вогкості, сірки та тухлих яєць, що наповнював кімнату.

«Трилика! Вони ось-ось остаточно матеріалізуються! Після чого зможуть переміщатися без побоювання бути розвіяними поривом свіжого повітря або променями сонячного світла» – промайнуло в голові у дівчини.

І ніби у підтвердження цього, до її слуху тут же долинув... огидний потойбічний шепіт, що пронизував розум розжареними голками.

Не панікувати! Наказала вона собі. Тільки не панікувати! Але скуте страхом тіло не слухалося, воно тремтіло наче б то його бив озноб.

– Готово! – видихнувши з полегшенням, оголосила Пенелопа, маючи на увазі коло, яке вона намалювала і закляла на пару з Альбертом. – Слухай, Кес, а чому ми їх просто не виженемо туди, звідки вони прийшли? – внесла вона пропозицію.

– Тому що ми не знаємо їхніх імен! – з тяжким зітханням та розпачем у голосі пояснила Кессіді.

– Як не знаємо? – одночасно злякано і зло заверещала Джесіка. Забувши про незакінчене захисне коло, вона устромила звинувачувальний погляд на подругу. – Але хіба це не ти їх покликала?

– Звичайно, ні! Навіщо б я стала це робити? – здивувалася Кессіді. – Я, як ми й домовлялися, викликала лише професора Едмундо, щоб розпитати його про рецепт зілля феноменальної пам’яті!

– Навіщо? – єхидно посміхнулася Джесіка. – Наприклад, щоб налякати нас собі на втіху! Ти ж так любиш демонструвати, яка ти крута відьма!

– Або щоб просто додати різноманітності нашим враженням від цього спіритичного сеансу! – припустив Альберт.

– Гей, ви двійко, – гаркнув на друзів Френк. – Менш слів більш діла! До вашого відома, зовнішнє коло у вас так й залишилося не заклятим!

– О Трилика! – сплеснула руками Пенелопа. – Демони… Демони вже зламали захист першого кола!

– Щоб його, – сумно зітхнула Кессіді. – Доведеться дзвонити мамі!

– Краще татові! У тебе тато демонолог, а не мамо! – нагадала найкраща подруга.

Набагато суворішому, ніж мама, татові дзвонити зовсім не хотілося. Але дівчина розуміла, що стіни, які вони возвели, не зможуть довго втримати у собі демонів.

– На жаль, ти маєш рацію, нам потрібен тато, а не мамо, – тяжко зітхнувши, погодилася вона. Після чого дістала з кишені смартфон та набрала номер.

Набрала, втім, лише для того, щоби вислухати повідомлення автомата про те, що «абонент знаходиться поза зоною досяжності».

Не гаючи часу, Кессіді набрала також телефон матері. На жаль, з тією ж самою вдачею. Збентежена другою поспіль невдачею, вона зателефонувала братові. Однак знову і знову лише для того, щоб дізнатися, що цей абонент теж недоступний для неї.

– З моїми батьками немає зв’язку. З Річі теж… – збентежено-повинно пробурмотіла вона. – Дзвоніть ви, може комусь з вас пощастить більше…

– Мої батьки не вміють телепортуватися, – подивившись на решту друзів з надією, сповістила Пенелопа.

– І мої не вміють. І мої. І мої, – сумним і важко зітхаючим різнобоєм прошелестіла по кімнаті вмираюча надія.

– Скажіть мені, що я помиляюся, і другому нашому захисному рубежу ось-ось не настане капець? – голосом, благаючим переконати його у зворотному, запитав Альберт.

– Ні, не помиляєшся, – з тяжким зітханням підтвердила його правоту Пенелопа. – І це, на жаль, означає… – знову зітхнула вона, – що у нас залишився тільки один вихід… – знову важке зітхання, – нам прийдеться дзвонити Вайтхет.