Історія №3. СПРАВА У ПОРІВНЯННЯХ (6)

Порівняння народжуються, бо є зразок для порівнянь, думає Іра. Якщо не мати якогось абсолютного ідеалу, якоїсь планки, до якої будеш приміряти всіх і все, то й порівнювати не зможеш. Не те, що не зможеш, - навіть не здогадаєшся порівнювати.

Іра сидить у економ-класі літака відомої європейської авіалінії і не дочекається, коли він вже злетить, щоб приземлитися в іншій столиці. Вона чекала на пересадку цілу годину у транзитній зоні аеропорту і встигла порівняти стільки людей, що голова мало не пухне. Іра радіє, що наступні пару годин зможе порівнювати хіба що хмари – у неї місце якраз біля ілюмінатора. Щоправда, половину краєвиду закриє крило літака, але Іра любить, коли крило так близько – безпечніше бачити за вікном серед невагомого, нереального зефірного моря хоч щось зі світу матеріального.

Салон літака оживає, входять ще пасажири. Хтось сідає у крісло поруч і довго вовтузиться. Іра оглядає пейзажі, які відкриваються з ілюмінатора. Видно небагато – на велетенській території аеропорту за якоюсь невигадливою, але мабуть, важливою схемою розставлені літаки. Серед них є велетенські авіалайнери з трьома класами комфорту і п’ятистами чи більше пасажирами на борту, але багато й таких літаків, як той, в якому зараз Іра, - середньої місткості і лише з економ-класом.

Насправді Іра радіє, що в цьому літаку немає бізнес-класу – вона хоча б не порівнюватиме себе з пасажирами, які летять там. Крісла, звичайно, не дуже зручні, але під час польоту розноситимуть снеки і печиво, тому все гаразд.

У пасажира поруч якоюсь зі стандартних айфонівських мелодій пищить телефон.

- Так, - каже він, піднявши слухавку. – Я вже в літаку.

Каже він це, звісно, не українською, але Іра добре розуміє. Та це дивує її не в першу чергу. В першу чергу її дивує власне серце, яке береться вискакувати з грудної клітки. Вона знає цей голос. Іра вже не зможе порахувати, скільки разів чула його у всіх можливих інтонаціях – веселим і сумним, гучним і тихим, з криком і сміхом, коли він випльовував слова і коли ковтав, коли говорив щиро і коли награно. Вона заслухала цей голос до дір, якщо тільки можна так заслухати голос. Але вона ніколи не чула цього голосу настільки близько.

Іра повертає голову вліво обережно і трохи з острахом. Він сидить у темних окулярах і кепці, але скільки б на ньому не було кепок і окулярів, Іра все одно впізнала б.

Обмінявшись ще кількома фразами з невідомими співрозмовником, він кладе слухавку і знімає окуляри. З динаміків щось там говорить пілот, бортпровідниця за правилами усміхається, пасажири вовтузяться із пасками безпеки, але все це Іра пропускає, прикусивши губу і намагаючись вгамувати серце.

Той, із ким вона порівнює всіх, зараз поруч. Той, кого вона взяла за зразок для порівнянь, ось тут, в сусідньому кріслі. Їй навіть не дивно, як він опинився у цьому літаку, в економ-класі і чому взагалі летить в те ж місто, що й вона. Ірі не дивно, бо про це вона думати не може. Єдине, що турбує її – як з ним заговорити.

Іра більш-менш приходить до тями, коли в ілюмінаторі вже не видно землі, лише самі хмари. Вона робить глибокий вдих, повертає голову в його бік і починає з вихованого «excuse me». Він так само виховано усміхається у відповідь, а його рука з навушником застигає на півдорозі до вуха.

Іра вирішує вдавати, що не знає, хто поруч, і, звісно, його мовою не володіє. Стримуючи хвилювання, вона звертається до нього англійською, як до звичайного сусіда у салоні літака однієї міжнародної авіалінії.

Іра просить допомогти зняти її сумку, бо, мовляв, забула там книгу. В ручній поклажі в неї справді є книга, до того ж, одна з його улюблених.

Він радо згоджується допомогти, дістає її сумку з верхньої полиці і терпляче чекає, доки Іра знайде книгу, і він зможе поставити сумку назад. Вона дістає Муракамі і продовжує привітно усміхатися, обсипаючи його подяками за допомогу.

Іра не сумнівалася, що він такий – ввічливий і галантний.

Він кидає погляд на книгу, і прочитавши назву, яка на всіх мовах пишеться однаково – «1Q84», переводить зацікавлений погляд на Іру. І їй достатньо тих двох секунд, впродовж яких їхні погляди перетинаються, щоб зачепитися і продовжити розмову.

- Я завжди нервую у польоті, - починає вона, трішки підбріхуючи. – Тому без хорошої книги у салон не сідаю. А Ви, мабуть, музику більше любите? Здається, я Вам завадила…

Іра киває на навушники і розтягує губи у перепрошувальній усмішці.

- Музика нікуди не втече з моїх навушників, - каже її випадковий сусід. Її невипадковий ідеал.

Він дивиться на неї привітно, і в перші миті у погляді мелькає дрібна підозра – чи, бува, ця жінка не впізнала його? Але Іра продовжує поводитися невимушено і виховано, так як поводяться з незнайомцями у літаку, а не з тими, від кого хочуть автограф, селфі і ліжко, тож він заспокоюється.

- Любите Муракамі? – запитує він, вже сам ініціюючи розмову.

- Обожнюю! Вже третій том цієї дочитую і планую братися за «Безбарвного Цкуру Тадзакі».

Він усміхається і радить неодмінно почитати ще «Кафку на пляжі», якщо Іра не читала. Іра не читала і не планувала, але тепер запланує, бо ж це він їй порадив. Особисто.

З ним говорити легко і приємно, так, ніби він – звичайнісінька собі людина, а не знаменитість і секс-символ. Ірі хочеться запитати, чи здогадується він, скільки сотень тисяч чи може мільйонів жінок у всьому світі кінчають, уявляючи його лице (і не тільки лице, звісно). Але можна й про Муракамі, думає вона. З ним можна про будь-що.