Історія №3. СПРАВА У ПОРІВНЯННЯХ (5)

У вроді немає нічого ганебного, думає Іра, слухаючи тираду колеги про «усіх цих фарбованих краль, які тільки етикетки на косметиці читають». Глибока натура - це, значить, браво, а розкішне декольте і миле личко - фу? Що за так званий культ внутрішньої краси, обурюється Іра. Чому тільки глибокий внутрішній світ може бути приводом для гордості?

Внутрішньою красою людини можуть тішитися тільки обрані, тоді як зовнішня приносить радість для всіх - навіть перехожі на вулицях можуть помилуватися. Що поганого в тому, що людина робить пластику чи користується косметикою задля краси? Чи не ліниві страшки, яких природа обділила, а бажання доглядати за собою вони не виробили, придумали оцю пафосну патетику про те, що треба бути гарним зсередини, а зовнішність – то дурниці? Гарним зсередини, звісно, теж не завадить бути, але чому б не бути ще й вродливим? Іра дискутує з собою подумки, бо зав’язувати сварку з колегою не хоче.

Вона любить гарних людей. Байдуже якої статі, віку і національності. Звісно, краще молоді. Звісно, краще чоловіки. Але трапляється, що вона задивляється й на жінок того віку, коли юність вже пройшла, але «старість, агов, зачекай хвилинку, не сьогодні». Такі жінки люблять елегантні пальта, витончені прикраси і легкі шарфики. Вони одягають широкі брюки-кюлоти або довгі спідниці, наносять майже непомітний макіяж і завжди у руці несуть сумочку «Біркін» (багатші) або ж подібну до неї, але не підробку (бідніші).

Іра порівнює таких прекрасних жінок із отими дамами з претензією на шик, які носять масивні золоті прикраси, високі підбори, хутро, накладають замість макіяжу бойове маскування і конче доповнюють образ клатчем від Gucci, який насправді підробка, бо на справжній таки не вистачило – всі гроші пішли на золото і хутро. Іра каже своє «фу» таким жінкам і відмовляється помічати їхню красу – вона переконана, що красою ні зовнішньою, ні внутрішньою тут і не пахне. Такі жінки у будь-якому віці виглядають старими і дешевими як блуза з колекції десятилітньої давності того ж таки Gucci, яка вже перекочувала десятками стокових магазинів.

На дівчат Іра теж заглядається. Їй подобаються впевнені у своїй красі дівчата у кросівках чи кедах, в кофтах «оверсайз» і пошматованих джинсах, з легкою недбалістю на голові, без усіх цих налакованих укладок, і з невеликими срібними прикрасами або витонченою біжутерією.

Порівнюючи усіх тих, хто зустрічається їй на вулиці, Іра потім не хоче дивитися у дзеркало. У неї абсолютно звичайна, нічим не примітна зовнішність, і стиль як такий відсутній. Вона знає, як правильно одягатися і гарно виглядати, але не вміє. Іра зараховує себе до того типу людей, які завжди знають, як правильно, але не вміють це «правильно» втілювати в життя. На противагу таким людям є ті, хто ніколи не думає про правильність, але робить все саме так, як і слід.

Цю формулу Іра теж вивела у порівняннях. Їй прикро від такого відкриття, бо коли раптом усвідомлюєш, що опинився не в таборі людей, якими захоплюєшся, а серед тих, від кого носа хочеться вернути, це не може не бути прикро.

Коли Іра так почувається, вона завжди вмикає музику, яка відволікала б. Не ту музику, яка ще більше навіює прикрість і депресію, не меланхолійного Стінга і не балади Scorpions. Але й не ту музику, яка вселяла б фальшиву веселість, тобто, не «Despacito» і не «Havana». Іра вмикає щось старе і ностальгійне, щось настільки старе, що було популярне в часи молодих років її мами, але яке мама не слухала, бо жила в СРСР, тому зараз слухає її дочка. В такі моменти в навушниках Іри звучить Леонард Коен з його «Everybody knows» чи «Dance me to the end of love».

Звісно, й тут Іра не втримується від порівнянь. Вона почувається вредною бабцею, яка бубонить, мовляв, що за музика пішла, от колись було… Іра насолоджується рядками «dance me to your beauty with a burning violin, dance me through the panic, till i'm gathered safely in» і кривиться, згадуючи почуту на днях пісню трендового американського репера, де було щось там про «суперстар», «фак» і «тра-та-та-та»[1].

Пишучи заяву на відпустку, Іра думає, що через якихось два тижні в її житті додасться порівнянь. Вона приземлиться в одному аеропорту, зачекає там годину і полетить далі, у гості до старшої сестри. Сестра живе у країні недалекій, але ще не знайомій Ірі, тож її теж слід буде порівняти зі своєю країною і з тими країнами, у яких доводилося бувати.

Іра здогадується, скільки всього цікавого є ще на світі для порівнянь, але підозрює, що ще більше є того, про що вона не знає. Ще більше є запитань, які вона не здогадається поставити, і відповідей, які не знайдуться. 

Іра думає, що найгірше, коли ти не знаєш відповіді, але раптом замислюєшся, що вона існує. Вона існує, але ніколи не буде тобі доступною. Завжди є речі, яких ти не знатимеш, скільки б не старався. От цікаво тобі, переспали чи не переспали дві зірки чергової голлівудської романтичної драми під час зйомок, а не знатимеш. Або що думав собі Гессе, пишучи таку марудну річ, як «Гра в бісер».

На світі мільйони відповідей не знайдуться ніколи, і мільйони запитань поставлені не будуть. Але цьому факту Іра навіть радіє – отже, у неї буде на кілька мільйонів порівнянь менше. На цілих кілька мільйонів. На якихось кілька мільйонів.

[1] Йдеться про пісню Post Malone - Rockstar (ft. 21 Savage)