Історія №6. ГРА З ЯЗИКОМ (6)

Тарас приводить Марту не в готель і не в ресторан – у невеличке кафе, більше схоже на провінційну їдальню, ніж на обідній заклад в центрі туристичного міста. Він виривається з роботи на кілька годин, щоб побачити її, промчавши сто тридцять два кілометри туди й назад. От прямо як зелений сімнадцятилітній романтик. Тараса вже нудить від цієї ванілі, але замість того, щоб позбутися її якось, він привчається жити з постійною нудотою.

- Коли вчився, часто з одногрупниками тут обідали.

- Ти вчився у нас? – Марта дивується і раптом усвідомлює, що нічогісінько не знає про цього чоловіка. Окрім його імені, номера банківського рахунку і нюансів маркетингової стратегії, звісно.

Вони сідають за столик біля вікна в кінці одного з двох великих залів. Біля вікна їм краще не сидіти, але чомусь обом зараз на це начхати. «Зрештою, ми ж ділові партнери», - виправдовується Марта подумки, бо насправді їй хочеться сидіти з Тарасом біля вікна. Коли жінка так робить, вона ніби кидає виклик (чи ж просто хвалиться) всьому світові – от, гляньте, цей чоловік достатньо мій, щоб я змогла сидіти з ним там, де нас побачить кожен.

Тарас із усмішкою роззирається – за останні десять років у цьому кафе нічого не змінилося. Такі ж чепурні біло-червоні скатертинки, той же самий кругленький власник з вусиками, те ж меню і та ж клієнтура – тітоньки і дядечки підпенсійного віку, які говорять про життя за чарочкою горілки.

Марта теж роззирається, і їй тут однозначно не подобається. Вона ж правильна. Ну вже не настільки, як раніше, до Тараса, але ще трохи є. І ще вона страшенно перебірлива у місцях, де їсти. Марта їсть або вдома, або в ресторанах, в яких телевізійний ревізор побував і не знайшов недоліків. Коли Марта зрідка готує вдома, вона неодмінно перед тим миє руки з милом, а інколи навіть одягає рукавички. Коли готує найнята кухарка, Марта не забуває нагадати їй про гігієну і чистоту. Марта може їсти тільки те, що було приготоване в стерильних умовах. Тарас назвав би це дивацтвом, але хто його питає.

Марта кривиться, коли помічає зовсім невеличку плямку на скатертині.

- Може, в інше місце? – запитує вона з надією. – Тут далі по вулиці…

- Я візьму вареники, - каже Тарас, не слухаючи її. – А тобі раджу млинці з грибною підливкою. Ти ж любиш домашню кухню?

Марті начхати, домашня кухня чи не домашня, головне, щоб чисто і ніякої антисанітарії. Вона зітхає і нехотя погоджується на млинці. Тарас помічає її невдоволення, але нічим на нього не відповідає. Сьогодні їм обом не хочеться сваритися. Тарас хоче посидіти з жінкою, яка змусила його знову стати сімнадцятирічним, в місці, де він сімнадцятирічним бував. Тому вони приходять не в ресторан, який обоє можуть собі дозволити, і не в готель, де можуть дозволити собі не лише обід.

Їм приносять замовлення, і Марта знову кривиться – знімаючи з підноса тарілку, офіціант поклав палець надто близько до її млинця.

Тарас береться за вареники одразу. Йому смакує не стільки від смаку, скільки від ностальгії.

- Як ти можеш це їсти? Їх же тут хтось ліпив руками, - Марта дивиться на вареники майже з огидою.

- Ну, руками, не ногами ж.

- А якщо руки були непомитими?

Тараса веселить ця Мартина параноя.

- Ну, я ж цього не знатиму. Отже, все окей. Може, там навіть таргани побігали, але поки це смачно, я їстиму, - спокійно говорить він.

- Невідомо, що гірше – таргани чи немиті руки, - бурчить Марта і без особливої охоти береться за свої млинці.

Після обіду вони встають з-за столика задоволені і усміхнені. Тарасові сподобалося знову їсти в улюбленому кафе, але ще більше сподобалося, що з ним була Марта. Марті сподобалося сидіти з Тарасом з-за столиком зовсім як зі своїм чоловіком, але ще більше сподобалося вперше говорити з ним без злості і не про секс.

Щоправда, до сексу все одно доходить. Вони йдуть в готель, і дорогою Тарас дуже хоче взяти Марту за руку. Але не можна. Тут занадто багато людей її знають, і за ці двісті метрів, які їм треба пройти, з ними двадцять разів може спрацювати закон підлості – точно трапиться хто-небудь небажаний. Найгірше – якщо її чоловік.

Тарас і Марта піднімаються ліфтом на третій поверх, і він запитує найбільш невдале що тільки можна було б її запитати:

- То ми тепер офіційно коханці?

Тарас питає без злості чи іронії, вони кудись зовсім зникають з його тону. Навіть попри це Марта не втримується від колючої і крижаної відповіді:

- Гадаю, ні. Про кохання все одно не йдеться. Будьмо просто партнерами для інтиму.

Тарасові хочеться вдарити її. Ось так просто з розмаху зацідити ляпаса. Як, в біса, не йдеться? Хіба він не зізнався? Хіба вона не відповіла пришвидшеним серцебиттям?

Марті паскудно від власних слів, тому вона не дивиться йому в очі і намагається не видати поглядом чи рухом сум’яття.

- Що ж, тоді наступного разу я запропоную тобі зайнятися інтимом. Не переспати, не зайнятися коханням… Шкода, звісно, бо я вже почав схилятися до останнього варіанту.

Тарас говорить серйозно і холодно, так що Марті охота закутатися в шарф чи в який-небудь теплий плед з головою. Попри те, що надворі травень – та пора, коли на часі якраз знімати з себе зайве.