Історія №2. ВСТАВНІ СЛОВА (5)

- Поговорімо? - слово падає з вуст Яни важко і обережно.

- Про що? – питає Влад.

Він сідає на диван біля сестри і вкриває її коліна пледом з турботою, яка викликає у нього самого подив.

- Байдуже. Вигадай якусь тему.

Яна непевно опускає очі.

- По суті, двоє людей мають лише чотири теми для розмови, - каже Влад тихо. - Тема перша – це «погода». Як правило, про неї розмовляють або ті, хто ледве знайомі й інших спільних тем не мають, або ті, хто настільки добре знайомі, що все інше вже обговорили. Друга тема – «я». Мовляв, це багато значить, якщо я можу з кимось поговорити про себе. Як пише Харукі Муракамі, «чи багато в твоєму житті людей, які б говорили з тобою про тебе?»[1]. Третя тема – «ти». Пояснюється як «ну якщо я вже тебе слухаю, значить чомусь це мені потрібно». І остання, четверта тема – «ми». От коли є оце «ми», розмова й на інші теми має зміст.

- То ми можемо поговорити про нас? – непевно запитує Яна і трохи боїться заперечної відповіді.

- Гадаю, ми з тобою на тому рівні знайомства, коли можемо поговорити на будь-яку з цих тем, - закручує Влад і сам до себе усміхається, розуміючи, що тут вже геть переборщив з патетикою – простіше треба з сестричкою-старшокласницею.

Яна дивиться з нерозумінням в очах і чекає пояснення.

- Ну розумієш, - Влад кусає губи і підбирає прості слова. – Коли двоє людей достатньо близькі, то про щоб вони не говорили, хоч би й про «Місячну сонату» Бетховена чи третій закон термодинаміки, чується тільки «ми», «нас», «нами».

Яна не знає нічого ні про третій закон термодинаміки, ні про сонату Бетховена, але слова брата чомусь їй подобаються. Зі всіх його метафор їй зрозуміло одне – вони тепер близькі. Здається, Владові починає подобатися мати сестру, і Яну це тішить. Бо хоч із самого початку вона почувалася незручно, і взагалі жити в нього не хотіла, але тепер і їй подобається мати брата. Він, звичайно, трохи дивний – плутано якось говорить, часто мовчить, ніби образився, але зате Яна не сама вечорами вдома. Цього цілком достатньо.

Яна ще багато чого не знає про життя, бо що можна знати, коли тобі заледве виповнилося шістнадцять, але вона вже пізнала одну серйозну істину: проводити вечори наодинці – це найгірше, що тільки може бути. Особливо, коли зима. Особливо, якщо по телевізору йде щось цікаве і треба дивитися вдвох, ділячись враженнями вголос. І якщо вечеря вийшла занадто смачною для того, щоб їсти її на самоті.

- А ти теж звертаєшся до себе на ти, коли сам? – раптом запитує Яна.

Тема для розмови знову спадає на думку спочатку їй.

- Чого б то мені до себе звертатися?

Влад трохи дивується, бо не має звички розмовляти з собою.

- Ну от я, коли наодинці, то так і кажу собі: Яна, зроби те то і те то. Або: Яна, так діло не піде, сідай за книжки. А як ти собі щось наказуєш чи радиш?

Влад знову не знає, що відповісти сестрі. Чому вона в нього така допитлива? І чому постійно такі абсурдні запитання? Влад, може, злився б, але насправді тішиться. Люди взагалі часто вдають, що зляться, коли тішаться. Бо хіба будеш щоразу усміхатися і радіти з того, що чиясь дурниця здається тобі до чортиків милою?

- Я собі ніколи не раджу, і тим паче, ніколи не наказую, - подумавши, відповідає Влад. – Я собі – не начальник, не наставник і навіть не друг.

- А хто?

- Сторонній.

Влад перетинається поглядом із сестрою і шукає в її очах чогось теплого. Може, розуміння чи втіхи, а може, співчуття. В очах Яни не знаходиться нічого з переліченого, але є щось важливіше. Щось таке, що завжди повинно бути між рідними людьми. І Владові здається, що ось він, саме цей момент, коли вони стають справді рідними братом і сестрою.

- Не можна бути собі зовсім стороннім, - говорить Яна, прицмокуючи і похитуючи головою.

Вона раптом виглядає зовсім дорослою, і чомусь Владові стає смішно.

З мить вони мовчать, а потім він пригадує те, про що з перших днів хотів розпитати сестру.

- Твій та… батько. Ви спілкуєтеся?

Яна стискає губи з якоюсь такою прикрістю, що Влад жалкує, що запитав.

- Ми бачилися якось… Давно. Мені тоді було дев’ять чи десять.

- Вибач. Якщо важко, можеш не розказувати.

- Та ні, чого то, - Яна усміхається натягнуто, але все одно тепло. – Ми ходили у парк розваг, і тато купив мені біле морозиво у ріжку. Не пригадую, пломбір то був чи ванільне. Для мене у дитинстві головне було, щоб біле. Шоколадне мені здавалося гірким і несмачним, а від фруктового одного разу знудило, тож я завжди просила білого. Ми сиділи на лавочці і їли, щоб не говорити. Тато щось там ще намагався розпитувати про школу й оцінки, але був кінець травня, і я вже чекала канікул, тож про школу розмова не клеїлася… А потім морозиво потекло з ріжка прямо на моє зелене платтячко, лишивши на ньому великі липкі плями, які й серветкою не витиралися.

Яна замовкає на кілька довгих секунд, і Влад вже хоче змінити тему, але раптом вона продовжує:

- Він повів мене додому – не ходити ж у брудній сукні. А на атракціони ми так і не потрапили.