Історія №1. БЛАГЕ ДІЛО ГРІХ (4)

Артур вже переконався, що між двома людьми завжди однакова кількість любові. Більше, ніж 100%, бути не може. Інколи ця любов розділена порівну – тоді обоє люблять у півсили. Та частіше любов живе у комусь одному, а інший живиться нею, так би мовити, паразитує.

Взагалі часто трапляється, що у стосунках двох хтось один – паразит. Але тоді, за правилами біології, інший мав би бути хазяїном. Схоже, що на людей закони біології діють трохи не так. У стосунках двох той, хто любить, ніколи не буває хазяїном, господарем становища. Частіше це він почувається паразитом, який присмоктався і жити не зможе, якщо хазяїн раптом його позбудеться.

Артур почувається паразитом, й інколи йому здається, що Сильвії скоро набриднуть його присоски. Він хвилюється через це і кохає ще сильніше.

Зі всіх чоловіків, які кохали Сильвію, вона обрала найжертовнішого у коханні. Її загалом все влаштовує. Все, окрім одного. Сильвії набридло брехати. Їй нестерпно боляче від цієї брехні, аж до дрижаків по тілу, поколювання, ниття між лопаток і високої температури.

Сильвія згадує перші тижні їхнього знайомства, коли вона здавалася Артуру дивовижною і особливою, а він їй трохи дивним, але цікавим (звісно, Сильвія досі йому здається дивовижною, та Артур в її очах вже трохи не той). Тоді, в перші тижні їхнього знайомства, Сильвія одразу попередила Артура, що вона «з тих людей, які продовжують вірити у дев’яту планету навіть тоді, коли астрономи її відмінили». Артур пішов, повернувся за день і відповів, що в такому разі він «з тих людей, які здатні летіти у космос заради шматочка Плутона, а не якогось там 134340[1]».

Сильвії ця його фраза сподобалася, і вона собі ніколи не зізнається, але саме ця фраза згодом переконала її вийти за нього. Освідчуючись, Артур пообіцяв, що знайде їй Плутон на Землі, якщо вона тільки погодиться стати його дружиною. Сильвія погодилася, і через три дні він приніс їй вміло зроблений із пластиліну та інших підручних засобів макет Сонячної системи з дев’ятьма планетами. Макет вийшов гарним, тож досі стоїть у неї на приліжковій тумбочці, нагадуючи про ті романтичні дні, і Сильвія часто усміхається, задивляючись на Плутон.

Десь глибоко всередині Сильвії сидить романтик, якого вона за звичкою придушує прагматизмом і здоровим розрахунком. Але коли той романтик виривається назовні, Сильвія впадає у сентименти й готова кидатися або надміру слізно-сопливими, або надміру пафосними фразами – як тоді про Плутон. Її саму потім нудить від усієї цієї мелодраматичної ванілі, тож Сильвія подовгу просиджує у ванні, вмиваючись холодною водою і спопеляючи розгніваним поглядом власне відображення у дзеркалі.

Сильвія не любить ваніль, метеликів і романтику, тож її мимоволі тіпає, коли до свого звичного «я кохаю тебе» Артур додає щось про те, як він без неї жити не може і яка вона для нього важлива. Після такого у них зазвичай не виходить нормального сексу. Ну тобто, не виходить такого сексу, щоб Сильвія могла дозволити собі не симулювати. Вона не може розслабитися і думає про те, як перевиховати Артура і попросити більше такими словами не кидатися.

Потім Сильвія щось пригадує і широко округлює очі, забувши, що в цей момент вона мала б опустити повіки, стогнати і вимальовувати незрозумілі візерунки ослаблими пальцями на спині Артура. Вона пригадує, що колись був чоловік, який говорив такі ж фрази, але це чомусь її не дратувало. І отакі поцілунки в шию, якими зараз обсипає її Артур, у виконанні того чоловіка змушувати її муркотіти від задоволення, а не зіщулюватися і відхилятися.

Тут Сильвія ще раз пригадує. Так, все через те, що вона бреше. Річ не в тому, що брехня забирає її насолоду, річ у тому, що поцілунки і слова того, кому брехати не доводилося б, подобалися б більше.

Стоп. Сильвія втретє щось пригадує і знову широко відкриває очі замість прищулити їх. Був же ще один чоловік. Йому вона, звісно, не брехала – просто не кохала і не казала «кохаю». Він теж цього не робив, але в шию цілував. Сильвія намагається пригадати, що відчувала в ті моменти і схиляється більше до «подобалося», ніж до «дратувало». Вона вже остаточно розгублена, і намагаючись зрозуміти, що з нею не так або що не так з Артуром, не помічає, що він зупинився і запитально дивиться просто їй в очі.

Вони мовчки лежать в обіймах до другої ночі, бо п’ятниця, точніше вже субота, і завтра, точніше вже сьогодні, не потрібно ні на роботу, ні в церкву. Сильвія вирішує, що раз не спиться, то й мовчати не варто. Краще поговорити. Спочатку поговорити їй хочеться про щось серйозне, але вона швидко передумує – надто пізня година для серйозного.

Сильвія вирішує посміятися і запитує Артура абищо. Перше, що їй спадає на думку.

- Ти за мною ще не скучив чи вже?

- Ні, - каже він.

- Тобто, так, - каже він.

- Ех, ну хто так відповідає на запитання, - жартома дратується Сильвія. – Відповідати потрібно так, щоб виникало ще більше запитань. Зараз навчу тебе. Ану спитай мене щось.

Артур замислюється на хвилину, а тоді шепоче:

- Ти мене любиш?

Сильвія радіє, що він спитав саме це, можливо, їй єдиний раз не доведеться брехати.

- Якщо б я сказала «ні», це не було б такою правдою, як те, що у Сонячній системі вісім планет, а Титан – супутник Сатурна. Якщо б я сказала «так», це не було б такою брехнею, як те, що Земля пласка і навколо неї все крутиться. Якщо б я сказала «так собі», це було б настільки посередньо і округлено у неправильний бік, що точно ближче до брехні, ніж до правди.