Історія №6. ГРА З ЯЗИКОМ (4)

Тарасові тридцять два, і він не в тому віці, щоб бути романтиком. Але якогось біса ця жінка змушує його змінювати правила і скочуватися до цього жалюгідного стану, коли тобі не то в животі метелики, не то в голові вакуум, і ні сіло ні впало хочеться обійматися. Обійматися не виходить, і він злиться. Тарас раптом усвідомлює, що злості у їхніх стосунках більше, ніж чого б то не було іншого. Але він стає романтиком, і якось просто посеред робочої наради, слухаючи звіт свого заступника, набирає Марті повідомлення. От прямо як жалюгідний слабодухий романтик із дешевої мелодрами, чи не приведи Господи, дамського роману, набирає їй сопливе аж до пафосу повідомлення.

«Знаєш, яка найболючіша у світі річ?», - пише він.

«Яка?».

«Кілометри».

«Хочеш сказати, що скучив?».

«Хочу, але не скажу».

Отакі у них діалоги. Марту вони усміхають і тривожать одночасно. Тривожать тому, що їй не подобається власна усмішка після його повідомлень. Коли Марта ловить на лиці цю усмішку, намагається стерти її чимось серйозним – домашньою роботою з математики її донечки-третьокласниці або макетами рекламних білбордів, які підготував дизайнер її рекламного агентства для нових дорогих клієнтів.

Усмішка не завжди стирається чимось серйозним, але злість рятує ситуацію. Марта злиться, бо не може не злитися, коли думає про Тараса. Найгірше, що останнім часом вона вже не певна, на кого злиться – на нього чи на себе.

Вони ніяк не можуть домовитися. Марта називає це проблемами з язиком, і Тарас чи не вперше з нею згоден. Коли їхні язики зайняті поцілунками, вони чудово можуть порозумітися, але щойно ці язики починають обмінюватися словами, порозуміння випаровується.

Тарас вважає, що язиками їм потрібно лише цілуватися. Він гортає їхнє листування, злиться і усміхається, знаходячи найколючіші діалоги.

«…А, може, там у тебе як помада Max Factor?», - якось колеться язиком Марта після його чергової пропозиції переспати.

«Взагалі-то, ні. Але якщо ти хочеш відчути на губах, я не проти», - відповідає Тарас.

Це листування відбулося ще до номера п’ятдесят шість. Вже після того номера вони якось знову продовжують помадну тему. Тарас злиться через відсутність відповідей на свої попередні двадцять сім повідомлень і пише:

«Вважаєш мене настільки простим? Гадаєш, так легко здамся?».

«На кожного воїна є свій відтінок помади».

Марті здається, що вона вже підібрала відтінок помади, проти якого Тарас встояти не може. Принаймні його двадцять сім повідомлень за півгодини таки про щось говорять. З одного боку, Марта торжествує – все-таки Тарасові зараз дуже близько до отого героя дешевих дамських романчиків, який спочатку холодний і грізний, а потім різко лапочка і сюсі-пусі. Марта не чекає, що Тарас таки стане стовідсотковим лапочкою, але його броня вже тріснула, й це видно неозброєним оком навіть через ті кілометри, які між ними.

Це з одного боку. А з іншого, Марта не знає, що робити з тріснутою бронею Тараса, і взагалі вона чогось починає перейматися через тріщини у власній обороні. Вона вже начхала на тріщини у своїх планах. Але плани – це дрібниці, гірше – коли похитнеться її байдужість. Марта занадто правильна, щоб дозволити цьому статися, тому вирішує припинити гратися з язиком. У всіх можливих значеннях.

Бо Марті тридцять шість, у неї власний бізнес, дев’ять років міцного шлюбу і двоє маленьких сонечок, спокоєм і щастям яких вона не пожертвує заради жодної примхи, жаги чи пристрасті. Навіть якщо ця примха – сексуальний до чортиків і колючок чоловік, молодший на чотири роки, вищий сантиметрів на п’ятнадцять і взагалі кращий. Найкращий.

Марта відганяє це слово, бо воно їй здається занадто банальним і заяложеним копірайтерами. У кожній рекламній статті і в майже кожному рекламному слогані, які їй надсилають на затвердження підлеглі, вона знаходить: «обирайте найкраще», «купуйте за найкращою ціною», «найкращий виробник меблів (косметики/ролетів/капців)» і так далі.

Марту нудить від слова «найкращий», але воно саме застрибує в голову, коли вона думає про Тараса у ліжку. Це слово спадає їй на думку, коли вона згадує його ділові повадки, і як би не хотіла заперечити, але змушена визнати, що кращих клієнтів в плані оплати і етики у неї не було. А ще їй хотілося б думати, що він найкращий як чоловік. Ну, тобто, у стереотипно-дешевому розумінні цього слова. Тобто, добропорядний, мужній, надійний і турботливий.

Марта розуміє, що ніколи не відкриє цю його сторону. Бо Тарас для неї дорогоцінний клієнт, коханець на одну ніч, але ніяк не чоловік, з яким вона може дозволити собі побути жінкою, а не бізнес-леді чи крижаною сучкою, яка просто разок не встояла проти сексу.

Вона переконує себе, що номер п’ятдесят шість більше не повториться. Та й взагалі більше вони не побачаться, подальша співпраця може бути дистанційною, приїздити Тарасові не обов’язково. Та й взагалі – у його компанії є спеціально навчені люди, які достатньо тямлять у маркетингу і рекламі, щоб більше не турбувати начальника проблемами рекламної кампанії. Тому Марта може бути спокійною.

Але Тарас майже щодня пише їй якісь несусвітні дурниці і не дає побути спокійною. Через день після банальщини про кілометри Марта отримує нове повідомлення. Вона якраз снідає з чоловіком і дітьми, насолоджуючись запіканкою і нікуди не поспішаючи, бо неділя і можна нарешті розслабитися. Її серце відгукується якимось болючим зойком, коли вібрує смартфон на підвіконнику.