Історія №7. ДУБ СОНОМА (3)

Назар дивиться на ліжко Юри, і перше слово, яке спадає йому на думку - «міцне». Ліжко Юри велике і масивне, з грубими ніжками і високим узголів’ям. Корпус схожий на той відтінок розчинної кави, коли вона ще добре не розмішана і осіла на дні, плюс зверху долили молока. Словом, відтінок на каву не схожий, і Назар думає, що це вельми дивно, Юра ж на каві помішаний.

Всі ці дрібниці проскакують в голові Назара потім, а спочатку він зауважує, що ліжко міцне, і дуже сильно кривиться. Він пропонує Юрі дружбу, тож міцність ліжка не мала б бути таким вже важливим питанням.

- Пиво? Кава? – запитує Юра, всунувши голову у прочинені двері власної спальні.

- Пиво, - відповідає Назар.

Вони випивають на дивані у великій прохідній кімнаті і не звертають уваги на телевізор, який вперто транслює погані новини з фронту. Юра радий, що зараз поруч Назар і можна не слухати ці новини, але Назар сам заводить мову про погане, вловивши краєм вуха чергову статистику жертв.

- Я мало не пішов туди… Мама зупинила.

Юра на хвилину німіє, вагаючись, говорити чи ні. Назар мовчить у задумі, тож Юра вирішує таки говорити.

- А мого брата не зупинили. Ні мама, ні я, ні його дружина.

Назар повертає голову у бік сусіда і дивиться запитально. В очах Юри блимають вогники, схожі на траурні свічки. Він опускає голову і водить вказівним пальцем по горлечку пляшки.

- Брат не повернувся.

Юру прориває. До цього він ні перед ким не розгортав найболючішу сторінку власної душі, але чогось зараз відчуває, що повинен скинути тягар і розповісти Назарові. Звичайно, родичі і знайомі Юри знають, що його брат – герой. Мертвий герой. Але йому самому ділитися цим, пишатися чи навпаки нарікати – надто боляче.

Він вигадує казки для малої Софійки, намагаючись ні словом не заїкатися про війну і про те, чому так сталося з її татом. Юру анітрохи не тішить, що його брат загинув героєм.

А ще… А ще Юра ніколи не пробачить собі, що пішов на фронт не він, молодий, здоровий і неодружений, а його брат, у якого дружина і маленька донечка.

Після похорону Юра починає збирати рюкзака. Його роздирають жага помсти і відчай від втрати не просто старшого брата, а найкращого друга. Однак, їхні батьки вже втратили одного сина, а Софійка… Юра обіцяв братові піклуватися про неї якщо раптом щось.

Назар повертає голову до дверей і помічає поруч з ними у кутку великий камуфльований рюкзак. Юра розповідає, що його рюкзак у «бойовій готовності», повністю спакований вже майже два роки.

Він думає, що коли-небудь таки піде на фронт. Звичайно, Юрі хочеться, щоб у цьому не було потреби, щоб війна закінчилася, а воїни повернулися. Всім так хочеться, але говорити про це надто банально, тому Юра просто констатує, що теж піде. Коли набереться мужності. Коли трохи підросте Софійка. Коли батьки нарешті оговтаються. Коли…

Назар плескає його по плечу, нічого не говорячи, і Юра не розуміє, на що натякає тепла долоня сусіда. На втішливе, та не надто ймовірне «звичайно-звичайно, коли-небудь обов’язково підеш» чи на «мужайся, друже, і йди».

 - Ти боягуз, - каже Назар, зітхає і додає. – Я теж боягуз.

Юра відчуває, що його горло геть пересохло, робить кілька великих ковтків і сумно-полегшено видихає.

- Хіба боятися – це злочин чи гріх?

Назар заперечно хитає головою.

- Не злочин. Страх – це природна реакція людини на небезпеку, тільки у божевільних і навіжених нема такої реакції. Але сміливі відрізняються від боягузів тим, що вміють жити так, ніби ніякого страху немає. Страх не заважає їм робити хороші і правильні речі. Твоєму братові страх не заважав, а нам заважає. Може, ми не злочинці й не грішники, але й пишатися нам нічим.

Юра думає, що його братові було б чим пишатися, і їхня сім’я має право пишатися ним, але який у тому зміст? Хіба мертвому є діло, пишаються ним чи зневажають, святим вважають чи грішником? Це тільки для живих важлива думка інших живих. Не для всіх, звичайно, але…

- Для тебе важлива думка інших? – раптом запитує Юра у Назара.

- Для мене важлива тільки думка тих людей, які важливі для мене. На інших начхати.

Юра гадає, що це правильний підхід і подумки аплодує своєму сусідові. Але, з іншого боку, якщо керуватися таким правилом, то можна й не зважати на закон, суспільні норми, етику, врешті-решт, головне, щоб усі «важливі тобі люди» були з тобою на одній хвилі. В оточенні злочинців будь-який злочинець вважатиме себе нормальним. В оточенні грішників будь-який грішник почуватиметься таким, як слід. Якщо міряти все тільки думкою тих, хто поруч і хто важливий, можна й не помітити, не дізнатися, що робиш геть не те.

Він розказує це Назарові плутано і незрозуміло, і Назар дійсно не зрозумів би, якби ловив слова Юри тільки вухами. Однак, він і сам не раз замислювався про подібне.

- Щоб знати, грішник ти чи праведник, треба мати з ким порівнювати, - сумно зауважує Назар.

Цього разу заперечно хитає головою Юра.

- Порівнювати – не завжди добре.

- Чого це? Хіба визначиш, як виглядає чорне, якщо не бачив білого? – Назар щиро дивується.