Історія №6. ГРА З ЯЗИКОМ (3)

У Марти родимка прямісінько на лівому лікті і в тому ж місці на правому. Ще одна – на лівій гомілці, і така ж - симетрично на правій. Родимка біля лівого соска і біля правого соска.

Ці дві останні родимки подобаються Тарасу найбільше і збуджують найбільше. Одна з них, ліва, геть чорна й ідеально кругленька. В першу мить здається, що до того місця причепилася горошинка перцю, коли Марта готувала суп. Хочеться ту горошинку або струсити, або на язик. Але Марта – ділова жінка, яка рідко готує супи, тому Тарас впевнено обирає останнє, про язик не переймаючись.

Та родимка, що біля правого, трішки більша і світліша, швидше руда, ніж чорна. Якби язик Тараса не був зайнятий, він чесався б від запитання: «А білої родимки в тебе немає? Тоді ти була б як триколірна киця - calico cat».

Але язик Тараса надто зайнятий, він витворяє ним щось таке, від чого Марті хочеться чи то на стіни дертися, чи то під землю провалитися. Вона приходить в готель забрати обручку, і коли Тарас зустрічає її з усмішкою типу «ну от, я ж казав», їй вже насправді начхати на свою гордість, обручку і те, що він там казав. Марта розуміє, що її правила, принципи і правильність залишаються за порогом номера п’ятдесят шість.

Та найгірше те, що вона ні про що не шкодує. Тарас обіймає її, відхекується і чекає, коли протверезіє. Йому здавалося, що голова просвітліє, щойно іскри між ними перетворяться на блискавки і пройде гроза. Але обіймаючи її отак, Тарас розуміє, що ні біса його розрахунки не правильні. Десь не там він вчився розраховувати. Він не тверезіє і думки не світліють, натомість хочеться грози ще.

За вікнами зовсім видно, жодного натяку на вечір, щоб Марта могла сказати: «Вже пізно, мені пора». Щоправда, вона не певна, що не каже цього тільки через те, що досі не пізно. Марта боїться того, що буде після цього номера.

Вони лежать на ліжку оголені і неприкриті, вивчаючи стелю двома уважними поглядами, ніби на ній – інструкція з подальшого поводження.

Тарас заговорює першим. Очевидно, першим дочитав.

- Я їду завтра. Можеш залишитися на ніч?

З губ Марти зривається іронічний смішок. Звичайно, вона не може.

- Для чого? Ти ж отримав те, чого хотів.

- Те, чого ми обоє хотіли.

Вона зітхає і підводиться, щоб одягнутися. Тарас перепиняє її ще одним запитанням. Зовсім не в тему. Дурним, беззмістовним як для місця і ситуації, у яких вони зараз.

- Ти кохала?

- Так, - коротко відповідає Марта, одягаючись і не повертаючись до нього лицем.

- І де цей чоловік зараз?

Тарас боїться почути, що цей чоловік зараз повертається додому з роботи, додому до нього, Марти і двох їхніх дітей. Тарас майже видихає з полегшенням, коли чує відповідь.

- Хтозна… Він забрав у мене п’ять осеней – три ми провели разом, четверту я чекала його, п’яту сумувала за ним.

Марта дивується власній відвертості. Чому вона розказує настільки болюче, особисте і далеке тому, хто її бісить і нітрохи не турбує її серця?

- І вже десять осеней мені байдуже.

Звісно, вона бреше. Не буває байдуже до того, до кого хоч раз було без оцього «бай», а просто «дуже». А колись Марта того чоловіка дуже.

Та це було надто давно, а зараз у неї чоловік, двоє дітей і велика проблема.

- А я? – продовжує запитувати велика проблема.

- А тебе я не кохаю, - відповідає Марта і нітрохи не кривить душею. А потім озирається, розтягує губи іронічно-зухвало і продовжує: - Тільки хочу.

Вона намагається говорити з Тарасом якомога більш колюче, так щоб відімстити за всі його грубі «давай переспимо».

- Але не сподівайся на продовження, - додає для певності, хоча й сама не певна, що зможе дотриматися хоча б цього правила.

Тарас мовчки підводиться, натягує білизну і штани, обходить ліжко і знову опиняється майже впритул. Марта очікує від нього чогось знущально-іронічного і вже думає над гідною відповіддю. Але він мовчить. Дивиться їй просто в очі, і це більше схоже на дуель поглядів перед боксерським матчем, ніж на… На що б це мало бути схожим, думає Марта, але погляду не відводить, бо мусить довести Тарасу, що вони в одній ваговій категорії.

Врешті він робить те, чого Марта очікувала менш за все. Не розриваючи зорового контакту, він створює ще й контакт губ. Мокро. З язиком. По-власницьки. У поцілунку немає ні грама ніжності, і Марта думає, чому вона взагалі думає про це. Чому раптом їй захотілося, щоб ніжність у цьому поцілунку була?

Тарас стуляє повіки і перериває дуель поглядів за мить до того, як розірвати поцілунок. Тільки це нітрохи не схоже на капітуляцію. Швидше навпаки – він доводить Марті, що може поцілувати її коли сам того захоче, доводить, що вона більше не посміє його відштовхнути.

Але Марта занадто правильна, щоб здатися отак. Вона пам’ятає істину про те, що один програний бій далеко не завжди означає поразку у війні. В її голові крутиться ще щось там про пішака, яким можна пожертвувати, щоб врятувати королеву, й інші мотивуючі фрази, які зазвичай згадують, виправдовуючись перед собою за непростимий програш.

Марта подумки підбадьорює себе цими фразами, усміхається і запитує: