Історія №4. ІНСТРУКЦІЯ З ПОПУЛЯРНОСТІ (2)

Гліб дивиться на перший записаний в «Інструкції з популярності» пункт і думає, що звучить він геть дивно. Перша ж сторінка зошита в суцільних закресленнях і виправленнях, незрозумілих позначках і гачечках.

«Пункт 1. Будь перед людьми голим. Уточнення (від Макса): не обов’язково голим, але щоб вони думали, ніби ти голий. Уточнення (від Дениса): можна у костюмі тілесного кольору.

Пояснення: всі повинні бачити тебе таким, яким ти є насправді, точніше, таким, яким, як вони думають, ти є насправді (тобто, глибоко всередині ти можеш бути інакшим, але про це ніхто знати не повинен, навіть ти інколи).

Приклад: викликає тебе вчитель геометрії до дошки перевірити домашнє завдання, а ти встаєш і кажеш, що не зробив, бо ти – лінива дупа, і вчора по телевізору показували фінал Ліги чемпіонів, а потім тебе дуже сильно чекали в Overwatch[1], словом, не до домашки було.

Категорично заборонено: вигадувати виправдання, що голова боліла, допомагав батькам, вірша на літературу весь вечір вчив. Уточнення (від Макса): ще більше заборонено використовувати фрази всяких двієчників, типу, «нащо мені ваша геометрія», «мені нецікаво», «що я з тими косинусами робити потім буду».   

Результат: у журналі одиниця, але вчитель тебе поважає за правду, однокласники захоплюються твоєю сміливістю, і всі в один голос заявляють, що хороший ти хлопець, щирий, хоч і трохи дивний (однокласники) / лінивий (вчитель)».

Гліб нічого не розуміє із цієї катавасії. Його змалку вчили бути чесним, і він на відмінно справився з цим уроком, гадаючи, що повертатися до нього не доведеться.

Його чесність не приносить йому нічого доброго. Гліб кривиться і згадує той вечір, коли через свою чесність справді опиняється майже голим, побитим і з потрощеним телефоном у якомусь закутку за кілька вулиць від школи. Згадує, як через свою чесність терпить насмішки від юрби старшокласників, а потім не втерпівши, просить перевести його в іншу школу. Новішу, нібито, з кращими умовами, нібито, і баскетбольною командою, у яку його заманювали на міських змаганнях ще торік.

Нібито заманювали. Глібу тепер потрібно у неї справді потрапити, і це навіть більша проблема, ніж стати популярним. Бо два найпопулярніші хлопці у школі, здається, у баскетбол не грають.

- Ти не розумієш, ми не про чесність, - пояснюють на другий день хлопці. – Чесним можна і не бути. Ми про відкритість! Людям повинно здаватися, що вони знають про тебе все-все – чим ти живеш, про що думаєш, про що мрієш…

Так би зразу й сказали, думає Гліб, а то голим, голим.

- І чого тоді казок мені понаплітали цими… як їх… метафорами, во. Прямо сказати не могли?

- Ми ж хотіли гарно, вишукано! - каже Макс, дується і відвертається.

Денис шепче на вухо Глібові, щоб не дуже переймався, коли Макс дується, бо він взагалі дратівлива зануда інколи, та ще й занадто серйозний.

Вдвох з Денисом вони йдуть засвоювати на практиці перший пункт, і йдуть не куди-небудь, а прямісінько до вчителя фізкультури і за сумісництвом тренера баскетбольної команди. Дорогою Денис вчить Гліба, як вести розмову, що говорити, а що краще змовчати, і Гліб вже майже злиться, але осмикує себе – ти ж сам напросився, та й це все для справи, для благого діла.

Сергій Вікторович оглядає новенького дев’ятикласника з ніг до голови і назад. Не надто високий як для баскетболіста худорлявий хлопець, але видно, що не з сірників зроблений і не розсиплеться, доки добіжить до кільця. Вчитель задоволено мугикає щось там про подивимось-подивимось.

У спортзалі на великій перерві бавляться з м'ячем якісь меншачки. П'ятикласники, поправляє Сергій Вікторович. Він не те, що не забороняє, навпаки – всіляко заохочує учнів до часопроводження з м'ячем.

- Фізрук наш – король баскетболу, - шепче Денис на вухо Глібу.

Глібу шептати не треба, він запам’ятав це ще минулого року на міських змаганнях. Сергій Вікторович вирішує випробувати Гліба на знання правил і гордо вручає йому свистка.

- Ану, посудюй... посудействуй… Посвисти, тобто, - чи то ненавмисно плутається у словах, чи то жартує Сергій Вікторович. Збоку хихоче Денис, і Гліб думає, що жартувати вони десь разом вчилися.

Якийсь малий на полі вдаривши кілька разів м'ячем об підлогу, ловить його і несе до кільця крок, другий, третій... Гліб свистить і чи то пояснює, чи то виправдовується перед вчителем:

- Пробіжка була.

Малі, схоже, в правилах мало що розуміють, через раз пасують м'яча з чужого поля на своє, і свисток у зубах Гліба не замовкає. Денис прикриває долонею праве вухо і краєм ока спостерігає за вчителем.

Врешті Сергій Іванович забирає з рук Гліба свистка і запрошує його прийти на тренування після сьомого уроку, мовляв, покажеш свої знання на практиці – візьмемо запасним у команду. Гліб переминається з ноги на ногу і каже прямо як вчив Денис:

- Я запасним не хочу. Що треба зробити, щоб в основний склад потрапити?

Очі Сергія Вікторовича, чомусь, не округлюються від здивування, як те буває з іншими людьми, а зіщулюються у дві вузенькі смужки. Два варіанти, думає Гліб, Сергій Іванович або не здивувався і зараз відішле далеко, або у вчителя для таких невихованих амбіційних телепнів, як Гліб, вже є щось заготоване.