Історія №1. БЛАГЕ ДІЛО ГРІХ (2)

Сильвія планує коли-небудь зрадити своєму чоловікові. Не те, щоб з Артуром погано у ліжку, але його кохання навіть там настільки жертовне, що він ні за що не згоден разок зробити їй боляче.

Для зради у Сильвії дві кандидатури. Перша – двоюрідний брат Артура. Взагалі-то Марко їй нітрохи не подобається. Але так навіть краще, думає вона, така зрада одразу стане і її покаранням. Сильвія уявляє, як ці грубі руки працівника заводу з виробництва електрообладнання стискатимуть її зап'ястя. Він не намагатиметься зробити їй добре, отже, добре їй точно буде. Сильвія чогось певна, що тільки так і можна отримати насолоду – коли її не намагаються тобі нав'язати. Зрештою, зі щастям, любов'ю і довірою те саме.

Друга кандидатура для зради – чоловік старшої сестри Сильвії. З Оскаром у неї стосунки взагалі чудові, вона часто задивляється на його губи, а він – на її груди. Якогось разу, коли їм трапилося бути наодинці, після кількох келихів вина Оскар навіть пропонував сестрі дружини швидкий секс, але Сильвії вистачило сили волі, щоб відмовитися, і глузду, щоб не сказати сестрі. Він тоді зняв перед нею футболку, мовляв, жарко стало, і навіть трохи відвернувся, щоб Сильвія оцінила вигляд зі спини. Спостерігаючи за нею краєм ока, Оскар зловив на собі її спантеличено-вражений погляд і потрактував його по-своєму. Він задоволено усміхнувся і сказав: «Знаю, що ти зараз думаєш, дивлячись на мою спину». Оскар був переконаний у власній неповторності і сексуальності, особливо, з того ракурсу. «Нічого собі, вперше бачу стільки волосся на спині», - думала тоді Сильвія.

Обидві кандидатури для зради не зовсім влаштовують Сильвію. Головна причина її сумнівів – не боязнь викриття. Сильвія боїться, що їй сподобається. Ні, те, що їй сподобається секс із Марком чи Оскаром – не страшно. Страшно, якщо їй сподобається саме відчуття скоєного гріха. А ще – оця млість і поколювання між лопаток, яке віддає аж у низ живота, коли ти точно знаєш, що процес, може, й не принесе розрядки, але злиття у єдине ціле із зовсім новим, чужорідним тілом хвилюватиме. Крім того, є ще аргумент: головне не результат, головне – участь. Сильвія знає, що цією фразою послуговуються тільки закоренілі невдахи. Та їй начхати, бо вона й так щасливиця, тож один разок побути невдахою – не страшно, якщо це заради благої справи.

Сильвія сердиться на себе – якої, к бісу, благої?! Відколи це гріх можна назвати благою справою? Вона парирує собі, що можна, бо… А далі аргументів не знаходить. Але хіба треба аргументи, якщо хочеться?

Ввечері Артур, сам того не підозрюючи, знаходить дружині виправдання. «Кохана, - каже він. – Я тут читаю «Сатанинську біблію»[1] Антона Шандора ЛаВея. Розумна книжка! Й тобі раджу почитати замість того, щоб бігати щонеділі до церкви». Спочатку Сильвія жахається від однієї назви і полотніє. Якщо з чоловіком-атеїстом жити не так і кепсько, він сам пояснює своїм численним дядечкам і тітонькам, чому вони з дружиною не відвідають їх на Різдво, Пасху й іменини Святого Олексія, то інша справа – чоловік-сатаніст.        

 Сильвія заспокоюється, як тільки Артур зачитує цитату з книги, про жертвоприношення там не йдеться: «Це може звучати суперечливо на словах, але якщо подумати над цим, то можна прийти до висновку, що вина часто може додати стимулу почуттям. Дорослим непогано було б повчитися дечого у дітей, які часто знаходять величезне задоволення, роблячи те, що, як їм відомо, вони не повинні робити». Далі Артур розповідає більше, і Сильвія дізнається, що природні інстинкти людини не можуть бути гріховними, що гріх взагалі вигадала церква, і якщо хочеться грішити, то можна, але так, щоб жодній людині своїм гріхом не нашкодити, і взагалі «гріх можна змусити працювати на себе».

Сильвія видихає з полегшенням, радіючи, що чоловік не став сатаністом, і подумки ставить галочку навпроти графи «прочитати біблію Сатани», а тоді ще одну галочку навпроти графи «посповідатися отцю Валентину за прочитання біблії Сатани». Галочку навпроти «зрадити чоловікові, але так, щоб не нашкодити йому» вона поки що не наважується поставити, хоч дуже хочеться.

Їй згадується фраза одного єпископа, який приходився їй далеким родичем, про те, що любов не буває гріхом. Сильвії хочеться, щоб зрада таким теж не вважалася. Бо, зрештою, що поганого у тому, щоб ділити тепло, енергію, сперму та вагінальні соки з кількома людьми, а не з кимось одним? Якщо цього тепла, енергії і вагінальних соків вдосталь, звісно. Серце так не поділиш, але ж тіло – можна.

Сильвія не може пояснити собі, чому так сильно хоче зрадити чоловікові, але знаходить десятки виправдань скоєнню зради. Жодне з тих виправдань не задовільняє її настільки, щоб просто зараз кинути все, зняти тяжкість з плечей і трусики з сідниць й скочити у ліжко до однієї з двох кандидатур, але Сильвія впевнена, що можна накопичити виправдань ще. Вона планує почитати «Сатанинську біблію», поспілкуватися з прибічниками полігамії і поспостерігати за своєю начальницею, яка вже п’ять років успішно зраджує чоловікові.

Тим часом, Артур вкотре каже дружині: «Я кохаю тебе», ловить на її кругленькому личку усмішку і радіє, потрактувавши її на свій лад. «Знову несвіжий запах із рота. Причина номер дев’яносто три, щоб зрадити йому», - думає тоді Сильвія, але все одно не наважується.

[1] Книга, яку в 1969 році написав засновник сатанізму Антон Шандор ЛаВей. Використовується як основоположний текст Церкви Сатани.