Історія №2. ВСТАВНІ СЛОВА (2)

- Привіт! Ти Влад?

Дівчині, яка це запитує у Влада, на вигляд років шістнадцять з натяжкою, і стоїть вона перед порогом його квартири з якоюсь книжечкою і двома великими сумками.

Він мовчки киває, вибудовуючи ланцюжок припущень про те, хто ця дівчина і чого їй від нього треба.

- Тоді я твоя сестра. Яна. Ось, - не чекаючи відповіді, ця Яна протягує йому ту саму книжечку.

Свідоцтво про народження. Влад пробігається по ньому очима і, не зауважуючи дату народження, ім’я й прізвище, зупиняє погляд на графі «мати». В тій графі – те ж ім’я, що і в його свідоцтві. Те саме ім’я, яке він, може, й забув би, якби дідова квартира не була оформлена на це ім’я.

Влад не знає, що казати і що робити. Щось недоладно мугикнувши, він запрошує так звану сестру у квартиру і витріщається почергово то на неї, то на свідоцтво.

Дівчина проходить всередину не як скромна гостя, яка тут вперше, а як повновладна господиня, задоволено роззираючись і оцінюючи стіни, ремонт і загальний житловий стан. Владові здається, що вона от-от скаже, що шпалери у вітальні треба поміняти, диван пересунути, а вікна помити.

Влад намагається зібрати думки докупи і розібратися, де у нього раптом взялася сестра. Чоловіче ім’я у графі «батько» нічого йому не говорить. Дідусь йому теж нічого не говорив про жодну сестру. Чи знав він взагалі? Жінка із графи «мати» тим більше не розказувала під час своїх рідкісних візитів чи дзвінків.

Влад нарешті дивиться на дату народження, рахує і приходить до висновку, що сестра у нього з’явилася, коли йому майже виповнилося десять. Отже, через чотири роки після того, як жінка із графи «мати» остаточно перестала з’являтися вдома і непомітно забрала валізу.

У Владовій голові одразу сотні запитань штовхаються між собою за право зірватися з язика першими, але він мовчить, не зводячи погляду із неочікуваної гості і застигши посеред вітальні.

Дівчина сміливо всідається на диван і заговорює першою.

- Я тут в тебе поживу трохи. Трохи довго, - вона запинається. – Можливо, завжди.

З розповіді так званої сестри Влад розуміє, що їхня так звана мама поїхала за кордон зі своїм черговим чоловіком, а доньку відправила сюди.

- Не хвилюйся, я тобі не надокучатиму, - резюмує дівчина. – Мама гроші мені надсилатиме. У школі проблем немає, вчителі додому не приходять і батьків не викликають. Тому я просто тихенько тут поживу, окей?

Ось так все просто, виявляється. У нього є сестра, і вона тут поживе. Влад не може витиснути з себе у відповідь «окей», але ніяких обурень і запитань теж витиснути не може. Це називають «заціпило».

Він кидає на журнальний столик свідоцтво про народження сестри і йде у свою спальню.

Другий приклад сім’ї, який має Влад, - сім’я його начальника. Ця сім’я у нього завжди на видноті, бо двері у кабінет начальника прямо навпроти його столу, а дружина начальника у ті двері заходить разів десять на день щонайменше – вона у їхній компанії теж працює.

Зі всього, що він інколи бачить у прочинених дверях, в їдальні компанії або на інших просторах їхнього гігантського офісу, Влад розуміє, що начальник не такий вже й начальник. Принаймні, не для своєї дружини.

Якось вона заходить до кабінету свого чоловіка, коли того якраз немає на місці. Куди він вийшов, ніхто із підлеглих не знає. І тоді з єдиної фрази у телефонну слухавку Влад розуміє усе. Вона набирає номер чоловіка і без жодних запитань, уточнень і «будь ласка» заявляє:

- Вернися в кабінет. Ти мені треба.

Він – керівник відділу, вона – секретарка в іншого начальника.

Влад, звісно, знає, що у кожному колективі з хоча б двох осіб, без різниці ділова контора то чи сім’я, повинен бути начальник. Але Влад також знає, що справжній начальник повинен наказувати так, ніби просить, а висловлювати догану так, ніби тобі ж краще хоче і за тебе ж, дурненького, турбується.

Влад знає це, але майже не знає людей, які цього дотримуються. Він ще раз задоволено відмічає, наскільки правильний зробив вибір, вирішивши не вступати до жодної коаліції з людьми, окрім необхідної для життя робочої.

Роздуми Влада про начальників і підлеглих перебиваються чужорідним для його дому звуком. У двері спальні хтось стукає. Не хтось, а Яна, сестра, думає Влад, гірко усміхаючись сам до себе. Молодша сестра Яна.

Двері відкриваються, і в кімнату всовується голова Яни.

- Ключі від квартири даси? – питає вона, майструючи на лиці милу, але натягнуту усмішку.

Влад витягує з тумбочки запасні ключі.

- Бери, - каже без жодної емоції.

Заціпеніння Влада виливається у байдужість і апатію. Завтра він обов’язково поговорить з цією Яною, подзвонить їхній так званій мамі і впевниться, що це не афера і не розіграш.

А поки що Влад сідає згадувати вставні слова. І разом з тим, думає він, треба підтягнути ділову лексику. Ту, якою начальники говорять.