Історія №3. СПРАВА У ПОРІВНЯННЯХ (1)

Іра завжди знала, що вся справа – у порівняннях. Все зло світу, всі проблеми, всі депресії, незадоволення і біль – від порівнянь. Це настільки ж очевидно, як і те, що трава зелена, небо блакитне, а люди злі.

Порівнюєш нове місто зі старим містом, і нове виграє. Справа не в тому, що нові міста завжди кращі за старі, справа в тому, що вони - нові, а людьми завжди керує любов до нового, чогось ще не побаченого, але вже уявленого. Коли ж таки бачиш – неодмінно закохуєшся, бо дивишся крізь магічну призму свого уявлення.

Іра занотовує все у щоденник. Про кожне нове місто. Особливо про те, з яким тепер порівнюватиме інші. Вона пише:

«...І раптом ти приїздиш у місто, де живе хтось недосяжний, але важливий для тебе. Хтось, з ким ти маєш рівно нуль шансів перетнутися в одному часопросторі. І ти ніби тут, зовсім близько, дихаєш тим же повітрям, що й твій далекий обожнюваний хтось, але ваші погляди ніколи не зустрінуться, і твоя шкіра ніколи не відчує тертя об його шкіру. Стає себе шкода аж до фізичного болю, поколювання у всьому тілі і незрозумілої млості десь між головою і серцем. Це як побувати на небі і не зустрітися з Богом. З одного боку, розумієш, що він важлива персона і йому не до всяких там тебе. З іншого – жалкуєш, бо більше такого шансу не буде.

Тоді починаєш знаходити втіху у дрібницях. Раптове усвідомлення тішить тебе – він же теж ходить інколи цими вулицями. Ось тут, просто на головній площі міста, він же точно бував раніше. І зараз твоя нога ступає на місце, на якому, можливо, колись хоча б на соту долю секунди зупинялася його ступня у кросівках від Nike за дві тисячі доларів. Може, він навіть сидів на цій лавочці або торкався рукою оцього поручня в метро. Голою рукою. Своєю голою рукою. Ти хапаєшся за той поручень і не відпускаєш, намагаючись вловити тепло свого далекого і недосяжного.

У цьому багатомільйонному місці з тринадцятьма лініями метро є стільки поручнів, за які він міг триматися ще коли їздив підземкою, й ти готова облапати їх всі, щоб тільки знайти те місце, де його шкіра залишила своє тепло. Можливо, якийсь мікроб чи бактерія з його долоні там ще залишився, і ти готова надати тому організму прихисток на власному епітелії. Байдуже, що разом з ним ти приймеш ще сотні, тисячі чи навіть мільйони інших, чужих і некорисних, мікробів. Головне, щоб серед них був той один.

Ще ти уявляєш, що купюра, якою тобі щойно дали решту у супермаркеті, була колись у його гаманці. Отже, була і в його руці. Може, навіть і в кишені. Може, вона просякла його потом чи хоча б запахом його одеколону. Ти готова нюхати кожну купюру, яка потраплятиме тобі у руки в цьому місті, в надії, що котрийсь із вловлених запахів буде його запахом.

А потім ти повертаєшся додому. Не миєш руки, доки на них не збереться непростимо товстий шар бруду. Носиш у нагрудній кишені єдину купюру, яку вийшло не потратити у тому дорогому місті. І зберігаєш як найціннішу реліквію свої пошарпані кеди, в яких гуляла тою площею...».  

Іра порівнює і порівнює. Її старе, некомфортне місто з будинками, які от-от планують завалитися, і вулицями, що не вміщають всіх автівок і автобусів, це пожовкле місто не йде в жодні порівняння із пафосно-величним мегаполісом, всіяним ринками, хмарочосами і старовинними мечетями.

У тому мегаполісі зручно їздити, ходити і відпочивати. Там ніхто не штовхається і не грубіянить. Ірі ані разу не доводиться заблукати чи з кимось посперечатися. Вона повертається додому і першого ж дня піддається ностальгії й розпачу, коли мокне і злиться на зупинці, чекаючи у сердитому на весь світ натовпі маршрутку. У тому мегаполісі люди приязні, сонце гаряче, а в повітрі – його присутність, і на рекламних щитах – його лице. У тому мегаполісі він є, а в місті Іри його нема. Вона готова пробачити своєму місту усі недоліки, окрім цього.