Історія №2. ВСТАВНІ СЛОВА (1)

Сім років тому Владові подарували дерев'яну фоторамку розміром 10х15. Сім років фоторамка Влада стоїть порожньою. Можна було б подумати, що він не знаходить часу роздрукувати фото, або ж рамка йому не подобається, не личить до інтер'єру, не вписується у концепцію світосприйняття – жодних портретів-нагадувань про минуле тощо. Однак, справжня причина в іншому – Владові нікого туди поставити. Він перелічив можливі кандидатури і не вибрав жодної годящої із усіх друзів-родичів-хороших знайомих, тому що, як би він не рахував, на лічильнику світиться круглий нуль – ні родичів, ні друзів, ні хороших знайомих.

Фоторамку йому подарували в університеті за участь у студентській фотовиставці, присвяченій захопливому дозвіллю другокурсників у гуртках. Ще були квіти і цукерки. Одні зів’яли, інші з’їлися, а фоторамка так і залишилася. 

Влад не вважає себе відлюдником, мізантропом, інтравертом чи, не приведи Господи, самотнім. Просто, на його глибоке переконання, люди не обов'язково потрібні. От дехто живе без машини – це, на думку Влада, спричиняє набагато більше незручностей, ніж відсутність сім'ї і друзів.

Якщо бути зовсім чесним, Влад не сам обрав відсутність людей. З друзями і хорошими знайомими не повелося через те, що після трьох поспіль фраз Влада люди мимоволі починають засинати.

З родичами справа ще складніша. Дідусь Влада помер за два місяці до того, як йому подарували фоторамку. Бабусі він не пам’ятає. Мама, тобто та жінка, яка привела його у цей світ, на похорон дідуся навіть не приїхала, і взагалі востаннє Влад бачив її у восьмому класі. Випадково. На вокзалі. Вони з однокласниками їхали на екскурсію. Вона з якимось чоловіком сідала в автобус на Трускавець.

Влад не має її фото, а якби й мав – чи поставив би його у фоторамку?

Інколи він міркує над тим, якою повинна бути сім’я. Для порівняння у нього є три приклади.

Перший – сусіди з квартири навпроти. Якщо довго постояти на сходовій клітці, шукаючи ключі, з тієї квартири неодмінно почуєш крики. Ці люди живуть великою, але не дружньою родиною – чоловік з дружиною, їхній трирічний синочок, батьки чоловіка і незаміжня сестра скандалять безперестанку. Про що сваряться – залишається загадкою. Влад деякий час думає, що у них там взагалі все кепсько, але одного разу помічає, як молоде подружжя бавиться з синочком на дитячому майданчику під вікнами. Вони веселяться, бігають за малечею і одне за одним, а потім, коли синочок бачить якогось свого однолітка і біжить гратися з ним, його тато і мама залишаються удвох біля гойдалки. Знаєте, що вони роблять? Цілуються, а тоді обіймаються і спостерігають за малим.

Влад дивується, бо йому думалося, що в подружжя стосунки мали б бути неідеальними, якщо такі сварки. Але потім котрогось вечора він стає в чергу в супермаркеті прямо за сусідом. Той виявляється товариським хлопцем і одразу заводить балачку з Владом, посеред якої ні сіло ні впало каже:

- Ми вам дуже дошкуляємо сварками? Певно, весь поверх чує.

І ніяково так усміхається.

Влад теж відповідає усмішкою.

- Та ні, це ж ваші сімейні справи. Сваріться на здоров’я.

- Вибачте нас. Ми з дружиною постараємося менше кричати. У нас є план – коли наступного разу мама чи тато, чи сестра знову заведуть своєї, ми використовуватимемо в якості аргументів лише вставні слова. Бо що вони скажуть на моє «по-перше» чи на її «між іншим»?

Може, сусід бачить у Владові ровесника-однодумця, того так відверто і розказує про особисте. Владу свербить язик запитати, і він не стримує свербіж:

- То це все батьки ваші винні?

- Та ні, - відповідає сусід з тою ж ніяковою усмішкою. – Інколи вони, а інколи я чи дружина. Але навіть якщо винна вона, я на її боці, і коли я затіяв сварку, вона все одно на моєму. Ми назавжди об’єднані в коаліцію, як вона каже. Це найкраще, щоб між собою не сваритися.

- А коли таки хочеться посваритися між собою? – Влад, уже геть забувши про ввічливість і тактовність, продовжує запитувати.

- Використовуємо вставні слова. Я їй - «кажуть», вона мені – «здається», я їй – «безумовно», вона мені – «на жаль», й так до тих пір, поки злість не проходить.

- І проходить?

- Звісно! Спробуй позлитися, коли нема, на що заперечувати!

Сусід розраховується з касиркою, і збираючи у пакет куплені продукти, додає:

- Коли не я, то хто буде на її боці? 

 Влад повертається додому, дивиться на порожню фоторамку і думає, що, може, йому варто завести людину, яка буде і в фоторамці, і на його боці. Проте, він швидко відганяє цю думку – дурниці які, заради якоїсь фоторамки йому, людині з інженерною освітою, зі вставним словами розбиратися.