Історія №1. БЛАГЕ ДІЛО ГРІХ (1)

Сильвія має звичку брехати раз на день. Сильвія бреше своєму чоловікові щодня перед сном, коли той обіймає її зі спини і шепоче: «Я кохаю тебе». Вона усміхається, повертається до нього, втискається лицем в його груди і каже: «Я тебе теж кохаю». Інколи вона силкується брехати менше і обходиться самим лише «я тебе теж», без оцього «кохаю».

Артур, чоловік Сильвії, вже чотири роки не забуває щодня перед сном зізнатися дружині у почуттях. Він стримується, щоб не обсипати її тим «кохаю» двадцять разів на день, боячись, що так геть знецінить це слово, тому за неписаним розкладом повторює своє зізнання лише ввечері у ліжку, обіймаючи Сильвію зі спини.

Щонеділі Сильвія відвідує церкву, щоб посповідатися. І там, залишаючись наодинці зі священиком, незмінно викладає короткий перелік гріхів, де завжди поміж іншим звучить: «Збрехала сім разів».

Отець Валентин щоразу дивується і відпускаючи гріхи, запитує, чи не може Сильвія за стільки часу навчитися протистояти цьому гріху. Вона похитує головою і зізнається, що не може, бо її брехня робить одну хорошу людину хорошою щасливою людиною. Отець вже чотири роки не певен, що має право відпускати її гріх – коли грішник з такою впертістю торує свій шлях, навіть не силкуючись збочити з нього, то вже геть кепсько. Він не знає, жаліти її через слабкість чи ганити через погані старання. Врешті щонеділі він сумнівається, але гріхи відпускає.

Після недільної служби Сильвія повертається додому і одразу кидається в обійми чоловікові, відчуваючи оновлення і ніби вчергове намагаючись зробити так, щоб її брехня перестала бути брехнею. Артур завжди дивується і сильно-сильно притискає її до себе, подумки потішаючись, що за якихось дві години дружина встигла за ним скучити. Якогось разу він навіть міркує над тим, щоб сходити на службу з нею, але швидко передумує, бо зрадити своїм принципам не може навіть заради «кохаю». Він не вірить у жодного із придуманих людиною богів, змішуючи в одну купу ліцензійних Єгову, Аллаха, Будду з усілякими несанкціонованими допотопними Перунами й Осірісами. І тут вже ніяк не виправиш.

Сильвія настільки звикла до безмежної, всеосяжної любові Артура, що порою психує і влаштовує йому сцени з нудьги, просто так, від нічого робити. Мовляв, чому ти носиш цю футболку третій день поспіль? Або ж – що за дурна звичка не засовувати до кінця шухляди в комоді? Зазвичай Артур вибачається і визнає свою провину, навіть якщо ніякої провини нема. Але інколи Сильвія помічає, що її чоловік став надто задуманим, їй видається, ніби його відділяє якась невидима стіна – чи то образився, чи в цю конкретну мить думає про щось важливе, але це важливе – не вона. Тоді Сильвія стає розманіженим кошеням, яке треться і саме лізе у руки попри зайнятість хазяїна. Вже за мить, коли Артур пригортає її і каже щось тепле, знову повертаючи свою галактику у її природний сильвіяцентричний стан, в таку мить Сильвія одразу холодне, перестає непокоїтися і починає нудьгувати.

Проблема Сильвії у тому, що вона надто звикла брехати.