Глава 27. Шторм у родинному гнізді, таємна адреса та втеча до лісового притулку

Глава 27. Шторм у родинному гнізді, таємна адреса та втеча до лісового притулку

У пентхаусі родини Пак панувала задушлива, важка атмосфера, просякнута тривогою та взаємною ненавистю. Усі мешканці були на межі нервового зриву. Батько родини, Мін Хо, ходив по просторій вітальні з кутка в куток, гарячково стискаючи скроні. Він досі не міг оговтатися від страшної правди, яка відкрилася вранці. Думка про те, що Пе Рона — його рідна донька, яку він власною ногою притискав до підлоги, пекла його зсередини, наче розпечене залізо. Він почувався безпорадним і зламаним, абсолютно не розуміючи, як жити далі й що робити з цією страшною таємницею.

Проте Су Рьон не збиралася піддаватися слабкості. Попри глибоку образу на чоловіка та крах їхніх стосунків, її витончений розум уже шукав вихід із ситуації. Вона підійшла до Мін Хо й сухо, з крижаним прагматизмом мовила:

— Годі сопливити, Мін Хо! Зберися! Що сталося — те сталося. Не зварюи собі мізки через цю Сон Чжин та її доньку! Нам зараз не до вибачень. Краще подумай, як ми будемо захищатися від Корсакових. Владимир оголосив нам війну, і якщо ми не знайдемо їхні слабкі місця прямо зараз, вони зрівняють наш бізнес із землею. Ми повинні завдати удару першими й принизити їх так, щоб вони й думати забули про помсту!

У цей час Су Ґьон сиділа у своїй кімнаті, гарячково стискаючи в руках телефон. Вона раз у раз набирала номер своєї старшої сестри Йон Хва, але в слухавці лунали лише довгі, байдужі гудки. Су Ґьон уперше у своєму житті відчувала пекучий, роз'їдаючий сором. Вона збагнула, до яких жахливих наслідків призвела її заздрість і донос батькам. Через її витівку Пе Рону жорстоко принизили, родина посварилася, Йон Хва зі сльозами втекла з дому, а батьки Корсакови та Пак перетворилися на лютих ворогів, готових перегризти одне одному глотки.

Раптом двері пентхауса знову відчинилися. У передпокій тайком, скориставшись тим, що двері не були заперті після чергового з'ясування стосунків, прослизнув Дем'ян. Його обличчя було суворим, а погляд — рішучим. Він не зважав на ризик і на те, що опинився на території ворога.

Назустріч йому з коридору вийшов Кьо Хун. Побачивши старшого сина Корсакових, хлопець застиг, але в його очах не було агресії — лише втома.

— Дем'ян? Що ти тут робиш? Якщо мати тебе побачить... — тихо мовив Кьо Хун.

— Мені байдуже на твою матір, Кьо Хун, — перебив його Дем'ян залізним голосом. — Де Йон Хва? Чому вона не відповідає на дзвінки?

Кьо Хун важко зітхнув і опустив очі:

— Вона пішла з дому... Після того скандалу через Пе Рону й батьків вона забрала речі й вибігла. Вона не хоче бачити нікого з нас.

Дем'ян відчув, як усередині все стислося від тривоги. Він зрозумів: він мусить знайти її негайно, чого б це йому не коштувало.

У цей момент із кімнати вийшла Су Ґьон. Побачивши Дем'яна, дівчина на мить завагалася, але совість і бажання хоч якось спокутувати провину перед сестрою перемогли.

— Я знаю, де вона... — тихо мовила Су Ґьон, підходячи ближче. — Вона дісталася до своєї єдиної надійної подруги. Вона казала, що перечекає там перші дні.

— Дай мені адресу. Зараз же, — зажадав Дем'ян, ступаючи до неї.

Су Ґьон швидко продиктувала йому назву вулиці та номер будинку на околиці міста. Дем'ян запам'ятав кожну цифру й, не мовивши більше жодного слова, круто розвернувся й швидко вискочив із пентхауса.

Тим часом у вітальні Су Рьон та Мін Хо гарячково обговорювали план дій. Вони намагалися знайти спосіб зв'язатися з Йон Хва й змусити її повернутися додому, а також паралельно придумати, як знешкодити Сон Чжин, аби вона не втілила свої погрози й не викрила їхній сором перед пресою.

Дем'ян мчав на своєму авто через осіннє місто, не помічаючи червоних світлофорів. Його хвилювала лише вона — його тендітна, вразлива Йон Хва. Батьки могли скільки завгодно оголошувати війни й будувати підступи, але він прийняв рішення: ніхто й ніколи не стане між ними.

Автомобіль зупинився біля тихого, затишного будинку в приватному секторі. Дем'ян вискочив із машини, підбіг до хвіртки й набрав номер Йон Хва, сподіваючись, що цього разу вона відповість.

За хвилину важкі дерев'яні двері будинку відчинилися. На ганок вийшла Йон Хва. На ній був простий теплий светр, обличчя здавалося блідим, а під очима залягли темні тіні від пролитих сліз. Вона побачила Дем'яна, який стояв біля огорожі й дивився на неї з безмежною любов'ю та болем.

Дівчина не втрималася. З її очей знову бризнули сльози, і вона прожогом кинулася через подвір'я просто в його обійми. Дем'ян підхопив її на руки, міцно притискаючи до себе, наче найцінніший скарб у світі.

— Дем'ян... Боже, Дем'ян... — схлипувала вона, зарившись обличчям у його шию. — Вони божевільні... Я більше не можу бути в тому домі...

— Тише, мала квітка, тише... — лагідно шепотів Дем'ян, гладячи її по волоссю й заспокоюючи її тремтіння. Він відхилився, дбайливо підняв її підборіддя й подивився в її сяючі від сліз очі: — Я не відпущу тебе ніколи. Чуєш мене? Ніколи в житті. Ти мій лотос, моя єдина...

Він нахилився й накрив її губи гарячим, пристрасним, глибоким поцілунком. У цьому поцілунку змішалися увесь біль останніх днів, їхня вірність і незламна жага бути разом, попри ворожнечу родин. Йон Хва відповідала на його пестощі з усією відданістю свого розбитого серця.

Коли вони нарешті відсторонилися, Дем'ян взяв її обличчя у свої долоні й впевнено мовив:

— Нам треба їхати звідси. У місті нам не дадуть спокою ні твої, ні мої батьки. У мене є затишна вілла у глибокому лісі за містом — батько подарував її мені минулого року на повноліття. Там нас ніхто не знайде. Це буде наш дім, поки все не втихомириться. Їдемо зі мною?

Йон Хва подивилася на нього з повною довірою й ствердно кивнула:

— Я поїду з тобою куди завгодно.

Дем'ян допоміг їй забрати речі, зачинив двері авто, і вони рушили геть від шумного міста — назустріч тиші лісового притулку, де існували лише вони удвох.