Глава 12. Лотос на порозі, осіннє побачення та солодкий шепіт Деребасівської

Глава 12. Лотос на порозі, осіннє побачення та солодкий шепіт Деребасівської

Одеса повільно занурювалася в золотаві вечірні сутінки. Вересневе повітря було сповнене свіжості, легкого морського бризу та ароматів опалого листя. Пак Йон Хва, тримаючи в руках елегантну маленьку сумочку, тихо йшла довгим, затишним коридором до дверей свого пентхауса. Вона щойно звільнилася після виснажливого, але натхненного уроку вокалу з матір'ю. Су Рьон була вимогливою викладачкою, тож дівчина почувалася трохи втомленою, але щасливою.

Підійшовши до дверей, Йон Хва раптово зупинилася, і її серце здригнулося від солодкого передчуття. Прямо на білосніжному мармурі перед порогом лежала жива, вишукана квітка лотоса, а під нею — охайно складений аркуш бежевого паперу.

Дівчина миттєво зрозуміла, від кого цей дарунок. Це був Дем'ян — її кохання, її таємна пристрасть. Вона обережно присіла, підхопила квітку й пригорнула її до обличчя, вдихаючи ніжний, тонкий аромат, який нагадував їй про далеку батьківщину та про теплі обійми Дем'яна. Потім із тремтячими від хвилювання пальцями вона розгорнула романтичну записку.

«Моя мала квітка лотоса... Чекаю на тебе сьогодні о шостій вечора біля фонтану в парку на Дерибасівській. Дуже чекаю. Твій Дем'ян».

Йон Хва засяяла від вибуху щирого щастя. Вона міцно притиснула лист до грудей, відчуваючи, як тепло розливається по всьому тілу. До призначеного часу залишалася лише одна година. Доля посміхалася дівчині: сьогодні батьки та Су Ґьон затримувалися на важливих ділових зустрічах і записах, тож у неї з'явився ідеальний, рідкісний шанс вислизнути з вежі, щоб побути з Дем'яном наодинці й обговорити їхнє спільне майбутнє.

Зайшовши до кімнати, Йон Хва почала збиратися. Вона обрала свій улюблений ніжно-рожевий в'язаний светр, який вишукано зсувався на одне плече, додаючи її образу особливої тендітності та грації, а також яскраву червону юбку, що красиво контрастувала з її темним волоссям. Дівчина зробила легкий, природний макіяж, підкресливши сяйво очей і ніжні губи. Зробивши глибокий вдих, вона непомітно залишила пентхаус і вибігла на осінню вулицю.

О шостій вечора парк біля Дерибасівської поринув у чарівну осінню казку. Старовинні ліхтарі м'яко освітлювали алеї, укриті килимом із багряного та золотого листя. Повітря дихало прохолодою, а десь неподалік вуличні музиканти награвали тиху, романтичну мелодію на скрипці.

Дем'ян стояв біля старовинного фонтану, знервовано перебираючи в руках ключі. Коли він побачив, як алеєю до нього біжить Йон Хва — неземна, сяюча, у своєму рожевому светрі з відкритим плечем, — його подих перехопило. Він був настільки очарований її витонченою красою, що коли дівчина підбігла ближче, він бездумно схопив її за талію та підняв на руки, кружляючи серед золотого листя.

— Дем'яне! Опусти мене! — щиро й дзвінко засміялася Йон Хва, обіймаючи його за шию. — Опусти, а то ще упустиш мене прямо на алею!

— Тебе? Упустити? Ніколи в житті, — з ніжністю прошепотів Дем'ян, обережно опускаючи її на землю, але не випускаючи з обіймів.

Вони повільно покрокували осіннім парком, тримаючись за руки. Музика скрипки, шелест листя під ногами та м'яке світло ліхтарів створювали відчуття, ніби увесь світ належить лише їм двом. Дем'ян дбайливо прикривав дівчину від холодного вітру, а вона з трепетом притискалася до його плеча.

Трохи згодом вони вирішили зайти до затишної, старовинної кондитерської на розі вулиці. Усередині пахло медом, корицею та свіжообсмаженою кавою. Дем'ян, прагнучи потішити свою кохану, замовив для Йон Хва найроскошніше пирожне в закладі — шоколадний шматочок торта із соковитою свіжою полуницею та ароматний чай, а собі взяв такий самий десерт.

Вони сиділи біля панорамного вікна, спостерігаючи за вечірнім містом.

— Знаєш, — тихо мовила Йон Хва, торкаючись ложечкою десерту. — Я весь час отримую насолоду від цих хвилин з тобою, але мені страшно. Як ми розповімо нашим родинам? Моя мати дуже сувора, а твій батько... вони ніколи не зрозуміють нас зараз.

— Ми обов'язково знайдемо момент, мала квітка, — м'яко відповів Дем'ян, стискаючи її тендітну долоню на столі. — Прийде час, ми станемо міцно на ноги й відкрито скажемо їм усім, що ми разом. Ніхто не зможе нам заборонити кохати.

У цей момент Йон Хва, переповнена емоціями, випадково зачепила ліктем свою маленьку сумочку, яка стояла на краї столу. Вона з легким стукотом упала на дерев'яну підлогу.

— Ой! — мовила дівчина й миттєво нахилилася донизу, щоб підняти її.

Дем'ян одночасно з нею нахилився під стіл, прагнучи випередити її та виявити турботу.

Вони схопилися за сумочку одночасно. У напівтемряві під столом їхні обличчя опинилися на відстані буквально кількох сантиметрів одне від одного. Подих обох миттєво прискорився. В очах Йон Хва відбивалося м'яке світло кондитерської, а Дем'ян бачив у них увесь свій усесвіт. Вони дивилися одне на одного, відчуваючи, як серця калатають у божевільному ритмі, а душі переповнюються безмежним щастям.

Зараз для них не існувало жодних перешкод, жодних суворих батьків, багатства чи бідності. Була лише ця осінь, цей вечір і їхнє нестримне почуття.

Вирівнявшись разом із сумочкою, Дем'ян м'яко поклав її на стіл, підсунувся ближче до Йон Хва й ніжно пригорнув її за талію. Дівчина прикрила очі, довіряючись кожному його руху. Їхні губи злилися у глибокому, пристрасному та солодкому поцілунку, який запечатав їхню обітницю бути разом, незважаючи ні на що.