Глава 11. Дика пристрасть, бійка на лекції та батьківський гнів

Глава 11. Дика пристрасть, бійка на лекції та батьківський гнів

Тим часом у престижному одеському університеті, де навчалася золота молодь міста, панувала звична рутина. Проте для Дем'яна Корсакова цей день тягнувся нескінченно довго. Найкрутіший мажор факультету, який зазвичай був у центрі загальної уваги та гучних компаній, сьогодні сидів на найостаннішому ряду аудиторії, повністю відсторонений від усього світу.

Склавши руки на грудях і спираючись спиною на стіну, він абсолютно не чув, про що говорив сивочолий професор біля дошки. Усі його думки, кожна клітина його тіла були поглинуті лише одним образом — його ніжною квіткою лотоса, Пак Йон Хва. Перед очима витав її сором'язливий погляд, у вухах лунав її тихий, трішки тремтячий голос, а пам'ять уперто повертала його до того першого, солодкого поцілунку під шепіт вересневого дощу. Дем'ян буквально божеволів від неї. Вона була корейкою, дівчиною з зовсім іншого світу, іншої культури, вихованою у суворих традиціях Сходу, але для нього це більше не мало жодного значення. Вона стала його пристрастю, його нав'язливою ідеєю, його єдиним бажанням.

Його дивна, замкнута поведінка не залишилася непоміченою. Поруч сидів Данило — його давній друг і такий же розбещений мажор, який звик бачити Дем'яна завжди зібраним, зухвалим і готовим до будь-яких розваг. Спостерігаючи, як той уже третю пару поспіль дивиться в одну точку з дивним, майже неземним виразом обличчя, Данило не втримався. Він брутально поклав важку долоню на плече Дем'яна й хмикнув:

— Друже, ти чого? Ти бува не приболів? Де твої мізки взагалі блукають?

Дем'ян відчув, як чиєсь грубе втручання миттєво руйнує його крихкий, ідеальний світ спогадів про Йон Хва. У ньому спалахнув первісний, дикий інстинкт захисту свого особистого простору. Відчувши себе альфа-самцем, чию територію нахабно порушили, він різким, агресивним рухом скинув руку друга зі свого плеча й процідив крізь зуби, миттєво вмикаючи звичну маску зухвалого мажора:

— Ей, отвали від мене! Нічим я не болею... Я просто думаю.

Але Данило й не думав відступати. Він розплився в хитромудрій посмішці, підморгнувши:

— Та ну, бро! Не гони. Або ти затіяв якусь темну схему, або... чекай, ти що, думаєш про якусь дівчину? Серйозно? Наш Дем'ян заліп на бабу? Ну розкажи, хто вона!

— Відвали, я сказав! — уже грубіше, з погрозою в голосі мовив Дем'ян, відвертаючись до вікна. — Я не збираюся з тобою це обговорювати.

— Та ладно тобі! — не вгамовувався Данило, радісно підхоплюючи тему й починаючи тицяти пальцем йому в бік. — Навіть не розкажеш, що за красуня змусила тебе так сопливити прямо на лекції? Ахаха, та ти в нас влюбився, чи що?!

Це стало останньою краплею. Слово «сопливити» щодо його святого почуття до Йон Хва підірвало вибуховий характер Дем'яна. Він не витримав. Зриваючись із місця прямо посеред лекції, Дем'ян з гучним гуркотом перекинув важку дубову парту й схватив Данила за комір дорогої сорочки.

— Заткни свою пельку, поки я тобі її не розбив! — рявкнув Дем'ян.

Данило від несподіванки й переляку штовхнув його у відповідь, і вже за секунду обидва мажори зчепилися в жорстокій бійці прямо між рядами. В аудиторії зчинився справжній хаос: дівчата верещали, хлопці розступалися, а бідний сивий професор, упущені окуляри якого відлетіли вбік, марно намагався перекричати шум. З великими труднощами викладачеві вдалося розняти розлючених хлопців. Зрозумівши, хто перед ним — сини найвпливовіших людей міста — професор, тремтячи від гніву, негайно зателефонув їхнім батькам та повів обидвох до кабінету ректора.

Через годину в приймальні ректора панувала залізобетонна, гнітюча атмосфера. Дем'ян і Данило сиділи на шкіряному дивані по різні боки, склавши руки на грудях. Вони були хмурі, злі, з розпатланим волоссям і пошарпаними комірами.

Двері кабінету з гучним тріском розпахнулися. До приміщення буквально ввірвався Владимир Корсаков у супроводі двох кремезних особистих охоронців. Його обличчя було темнішим за тучу. Для власника елітного комплексу та бізнесмена такого рівня подібна строчка в біографії сина була неприпустимим позором.

— Ти зовсім мізки втратив?! — з порога розрядився оскаженілим криком Владимир, підходячи до Дем'яна й тицяючи в нього пальцем. — Бійка в університеті?! Як вуличний гопник?! Ти уявляєш, які люди зараз про це дізнаються?!

Ректор, блідий літній чоловік, підхопився зі свого крісла, простягаючи руки:

— Владимире Васильовичу, прошу вас, заспокойтеся! Давайте поговоримо спокійно, без емоцій... Звісно, це грубе порушення дисципліни, але...

— Заткніться! — не витримав Владимир, рявкнувши на ректора так, що той миттєво присів.

Він дістав із внутрішньої кишені піджака чекову книжку та пухкий конверт, з силою кинувши його на стіл ректора:

— Ось вам на ремонт аудиторії та «за мовчання»! Щоб ніхто не дізнався! А ти... — Владимир розвернувся до Дем'яна, його очі палали люттю. — Вон звідси! Негайно марш додому! Вдома на тебе чекає дуже серйозна розмова!

Дем'ян повільно підвівся з дивана. Його обличчя залишалося кам'яним. Він навіть не подивився на батька. Повільно крокуючи до виходу, він лише на секунду затримав свій важкий, пропікаючий погляд на Данилу.

Данило сидів, притиснувши голову до плечей. Йому стало неймовірно соромно за свою безглузду поведінку. Він щиро жалкував, що зачепив друга, і тепер із жахом дивився йому вслід, абсолютно не розуміючи, яка божевільна таємниця так кардинально змінила завжди впевненого й холоднокровного Дем'яна Корсакова.

У зазвичай бездоганно тихому, вишуканому пентхаусі родини Корсакових панувала напружена атмосфера. Відлуння скандалу, що спалахнув у кабінеті ректора, перекинулося сюди з новою силою. Гнів господаря дому, Владимира Корсакова, був настільки гучним і нестримним, що розносився довгими коридорами, відбиваючись від мармурових стін та кришталевих люстр. Перелякані горничні, які зазвичай пересувалися вежею безшумно, мов тіні, зараз дрібненько тремтіли на кухні та в службових приміщеннях. Вони виразно чули кожен розлючений вигук свого господаря. Всі вони знали суворий нрав Владимира Васильовича, але таким оскаженілим його не бачили вже давно.