Глава 5

Брі знову подивилася на батька.

- Тату, ви лякаєте її.

- Брі, люба, йди до мене, - сказав чоловік і простяг руку до дочки. - Добре, мала, тільки йди сюди, - вже ласкаво покликав батько.

Вовчиця знову вишкірилася, а ручка дівчинки погладила її вовну і зробила крок до батька.

- Не бійся, Леро, вони тебе не чіпатимуть, - примовляла дівчинка, а потім подивилася на батька. - Вона гарна, вона боронила мене! А зараз вона одна у лісі і їй страшно.

Він тяжко зітхнув і прибрав меча.

Вовчиця насторожено стежила за її пересуваннями. Як тільки чоловік обхопив руками тендітне тільце дочки, вона змогла зітхнути спокійно.

На колінах у батька Бріана плутано розповіла, як опинилася в лісі. Усі чоловіки напружено прислухалися, щоб уловити кожне слово.

Альфа, вислухавши дочку, підійшов до дівчини.

- Ти дуже відважна вовчиця. - промовив і шумно втягнув повітря, ніби намагаючись відчути мій запах і відразу примружився, ніби намагаючись щось зрозуміти.

- Хто ви такі? - з жахом в очах, чекала на відповідь.

- Перевертні. Хто ще?

Якщо чесно чекала будь-чого, але тільки не такого визнання. Я так розгубилася, що навіть не знайшла, щоби відповісти. Хоча якщо подумати, то й сама якось перетворилася на вовка.

- Британі, а ти теж не людина? - Уточнила я, вдивляючись в її обличчя і намагаючись зрозуміти, чи можливо перевертня відрізнити від людини за зовнішніми ознаками.

- Так, як і багато хто, - вона посміхнулася.

- А зграй багато?

- Так. У кожного клану своя територія та ватажок - Альфа. Вільгельм - альфа нашої зграї. - відповів молодий хлопець і кивнув у бік отця Британі.

Вони на мене дивилися якось зло, через що озноб пробіг по тілу. Я дуже хотіла зомліти і прокинутися, коли все якось само собою зважиться. Ну, що я можу, зрештою, проти натовпу вояк?

- Зараз ти перебуваєш на території перевертнів. І нам цікаво, як ти сюди потрапила?

- Може, обговоримо ситуацію, що склалася? - обережно запропонувала я.

- Не зараз.

Усередині просто розпирало питання. Але ставити їх потрібно дуже обережно і свого часу.

Вирішили трохи відпочити та висуватися в дорогу. Бріана швидко заснула. У мене особливо вибору не було.

***

Частині його малого загону я начебто навіть сподобалася.

- Ти як? - раптом почувся чоловічий голос. Різко повернувшись на нього, побачила молодого перевертня.

- Мабуть, нормально, - досить чесно відповіла я. - Для людини, яка опинилася в моїй ситуації.

- Я можу сісти? - Уточнив він і, побачивши мій кивок присів поруч.

- Звісно. Як тебе звуть?

- Герман.

- Валерія. Можеш називати мене Лєрою. - І простягла руку для рукостискання, а він прийняв мою долоню і поцілував.

- Ми не хотіли тебе налякати. - у голосі Германа дзвеніли винні нотки. - Кожен вовк, кожна вовчиця мені дуже дорогі. А Брі, вона як дитина альфи ще важливіша для нас.

- Я розумію. За свою дитину я б теж горлянки гризла...

- Германе, а скільки тобі років? - Уточнила я.

- Вісімдесят шість.

Чесно кажучи, стримати емоції в цей момент я не змогла і з моїх губ зірвалося:

- Офігеть! А скільки взагалі живуть перевертні?

- Чотириста-п'ятсот, довгожителі доживають до шестисот.

- Ні хріна собі!

- Ти так здивувалася.

Неподалік уже розгорялося невелике багаття. У животі вкотре забурчало.

- А мені, звісно, ​​ніхто й не запропонує.

Герман усміхнувся, почувши бурчання в моєму животі.

- Вибач, Леро. За клопотами про Брі ми зовсім забули про гостинність. Зараз щось придумаємо.

Він підвівся і попрямував до багаття, де вже поралися кілька чоловіків. Я провела його поглядом. Вісімдесят шість років, а виглядає максимум на двадцять п'ять... Цікаво, чи вони старіють взагалі? Чи просто довше живуть?

Герман повернувся з невеликим шматком м'яса та флягою.

- Тримай. Перекуси. Це оленина, ми сьогодні вполювали.

Я взяла м'ясо, трохи повагалася, але голод узяв своє.

- Дякую. 

- Ти багато чого не знаєш про наш світ, - вів далі Герман, сідаючи поруч. - І це нормально. Більшість людей навіть не підозрюють про наше існування.

-  А ті, хто дізнаються?

Він стенув плечима.

- Різне буває. Дехто тікає, дехто хоче приєднатися, дехто... починає полювання на нас.

Я відкусила ще шматок, пережовуючи не стільки м'ясо, скільки його слова.

- А ти? Ти полював на людей?

Герман довго дивився на вогонь, перш ніж відповісти.

- Захищав своїх. Інколи це означало... ні, я не полював заради забави. Ми не монстри, Леро. Ми просто... інші.

- Ти можеш перекинутися зараз?

- Можу. Але не буду. Це боляче, якщо немає потреби. І ще... у вовчій подобі емоції гостріші. Легше зірватися.

Я глянула на Бріану, яка спала на руках у батька.

Вільгельм сидів біля вогнища, його суворе обличчя тепер здавалося спокійнішим.

- А чому вона не злякалася мене? Бріана?

Герман посміхнувся тепліше.

- Діти альфи відчувають більше, ніж інші. Вона побачила в тобі не загрозу, а того, хто потребує захисту. Ти ж казала - вона тебе боронила.

Я опустила погляд.

- Я не розумію, як це сталося. Я просто... я просто хотіла їй допомогти. А потім...

-А потім ти стала вовчицею, - закінчив за мене Герман. - Вперше?

- Так. І я навіть не знаю, чи зможу це повторити.

- Зможеш. Якщо ти зробила це раз, значить, твоя кров не зовсім людська. Можливо, колись давно в твоїх предках вже були перевертні.

Ця думка змусила мене завмерти. 

Моя мама... вона ніколи нічого такого не розповідала. Але вона багато чого не розповідала. Наприклад, чому ми постійно переїжджали. Чому вона так боялася ночі.

- Валеріє. - Голос Вільгельма пролунав несподівано. Я підвела голову. Альфа стояв за кілька кроків, тримаючи сплячу Бріану на руках. - Нам треба поговорити. Наодинці.

Я проковтнула останній шматок м'яса і важко підвелася.

Герман кивнув мені, мовляв, усе буде добре, але я не була в цьому певна анітрохи.