Глава 2

Біля багаття сиділи двоє чоловіків і щось обговорювали. Я почала прислухатися.

Поступово підкравшись ближче, я намагалася розібрати, що відбувається. Чоловіки говорили про плани щодо маленької дівчинки, яка знаходилася в клітці. Мої вовчі вуха чітко почули їхні змови.

Час діяти.

Я вирішила, що не можу залишити цю дитину на милість цих людей. Як вовчиця Валерія, я повинна захищати слабких і беззахисних.

Виявилося, що вони викрали дівчинку заради грошей. Найманці. Я відразу почала обмірковувати план, як її врятувати.

Пощастило, що не приставили до неї охорону. Рішення прийшло швидко. Дочекавшись коли вони підуть спати я пробралася до клітини. Дівчинка мене почула і одразу підбігла.

Дівчинка подивилася на мене здивовано, але в її очах було велике сподівання. Я погладила її по голові своєю лапою і мовчки зрозуміла, що ми вже були на одній хвилі.

Я відчула велику відповідальність на своїх вовчих плечах.

- Я допоможу тобі. - прошепотіла якомога тихіше, але щоб вона зрозуміла.

Тріснула себе по лбу, бо знов забула,що я не людина зараз. І яке моє здивування,що я стояла знову на своїх двох, але оголена.

Зараз на це не було часу. 

Дівчинка побачила зміни і в її очах засяяла надія.

Я спокійно пояснила їй, що я прийшла, щоб врятувати її і повернути додому.

Вона кивнула головою. Майже безшумно і обережно я обмацала клітку, навісний замок на дверцятах, стики між підлогою та прутами, їхню гнучкість випробувала… так просто не вилізеш.

Я дістала шпильки з волосся і почала якнайшвидше розкривати замок. Благо досвід є.

Мені вдалося таки підчепити замикаючий механізм.

Клац.

Серце забилося, як божевільне. Повільно і дуже тихо зняла замок і акуратно штовхнула двері, перевіряючи, чи не скрипить. Треба терміново звідси йти.

Щойно я змогла його відкрити. У цей час до нас прямувала людина. Я попросила її сидіти на місці. А сама швидко сховалась за деревом у траві.

Усі мої думки крутилися лише про те, щоб мене не знайшли. Але людина, трохи потоптавшись на місці, пішла геть.

Зараз на горизонті чисто, а це означає, що настав час забиратися від сюди.

- З тобою все гаразд? - насторожено спитала.

- Все нормально.

- Ходімо! Треба звідси вибиратись!

Разом ми тихо вибрались з табору прихопивши мені одяг і шукаючи безпечне пристановище.

Я швидко обернулася в звіра вже на автоматі, наче робила це кожного дня.

Їй запрошення не знадобилося, сама залізла на спину та обвила руками мою шию.

Наша небезпечна подорож тільки починалася, але я знала, що разом ми зможемо подолати будь-які перешкоди, які нам поставить доля.

Я знала, що невдовзі почнуть шукати. Це почуття надало сил та прискорення. Тому різко схопившись, відчуваючи, як дівчинка обвила мене руками, я піднялася на всі чотири лапи і рушила вперед, швидко та майстерно пробираючись крізь лісову гущавину. Вітер відчувався на моїй шерсті, а серце билося в такт нашій спільній подорожі.

Під моїми лапами ліс зашумів, немов він хотів нам підказати, що нас чекає впереді. І я вірила, що ми здатні на все, якщо лише триматися разом.

Незважаючи на небезпеку, я була готова йти до кінця світу, щоб забезпечити їй щасливе майбутнє.

Ми бігли напролом, гілки хльостали мене по морді. Дівчинка до болю стискаючи мою шию, щоб не впасти, тим самим давала мені більше свободи. Можна було збільшити швидкість і робити маневри у разі потреби, а не думати тільки про те, як би тендітна фігурка не з'їхала по гладкому боці. Мабуть, ніколи в житті вона так не їздила.

Я вирішила шукати безпечне пристановище в глибині лісу. І, хоча небезпека чатувала на кожному кроці, ми не втрачали надії.

Вітер ніс якісь поголоски, а звірський запах дівчинки на моїй шерсті зраджував нашу присутність. Але я не панікувала. Я знала, що ми зможемо знайти вихід.

Я продовжувала бігти, хоча хотілося впасти і відпочити і будь що буде, якби я була одна - так і зробила б. Але зараз лише від мене залежало життя цієї дитини. Тому вроджене почуття впертості та дитина змушували рухатися далі. І треба встигнути якнайдалі втекти від табору поки бандити не помітили зникнення.

Треба було знайти хоч якесь водоймище. Пити хотілося, та й помитися теж не заважало б.

Потреба в воді стала нагальною, адже важливо було не лише напитися, але й освіжитися після напруженого дня.

Під моїми лапами стелилося листя, а вітер ніс віддалені звуки лісу. І ось, на горизонті, я помітила блиск води. Ми покотилися до водоймища, де можна було випити та відновити сили. Цей момент спокою та відпочинку був невимовним після усіх випробувань, що ми пройшли.

Дівчинка дивилася на мене з вдячністю, і це додавало мені сил та рішучості.

На задньому фоні було чути брязкіт мечів. І крики.

У голові билося дві думки: «Тільки б встигнути втекти!», «Тільки б вижити!».

Вони швидко заглиблювались у ліс.

Ми зупинились, прислухаючись до звуків бою, що розгортався десь поруч. Думки про втечу та виживання заплутались у моїй голові, але я знала, що наші шанси на виживання залежали від нашого рішення діяти.

Прослухавши звуки бою, що наближалися, я зрозумів, що нам треба було діяти швидко.

Дівчинка і я рушили втікати від небезпеки, наполегливо крокуючи від битви, що відбувалася поблизу. І хоча наші серця билися від страху, ми завзято прагнули вижити та уникнути конфлікту.

З кожним кроком ми все далі віддячувалися від брязкоту мечів та криків, намагаючись знайти безпечне пристановище. Наша спільна воля до виживання стала нашим головним оберегом у цей небезпечний момент.

Я взяла дівчинку під своє крило і рішуче крокувала глибше в ліс, уникаючи осередків конфлікту.