Глава 1

Валерія

Випавши із чорної дірки, на ногах утриматися не вийшло. Знесилено опустившись на коліна, жадібно хапала повітря ротом.

Я з тугою озирнулася - навколо шумів ліс. Озирнувшись, раптом зрозуміла, що стоїть у лісі і не знає, як бути далі. Була вже майже ніч, та й зір у мене не дуже, якщо чесно. Але на подовження я бачила дуже добре. Навіть начебто слух покращав.

Спробувавши випростатися, зазнала фіаско. Ноги заплуталися і це змусило мене звалитися назад. Я підняла руку і завмерла. Це була лапа... Справжнісінька білосніжна лапа!

Я оглянула себе.

- Що за хрінь?

Замість людського тіла я бачила лише лапи та хвіст...

Мої руки були лапами!!!

А шерсть покривала моє тіло, і гострий нюх допомагав відчувати навколишній ліс. Я піднялася на всі чотири лапи, спробувавши зрозуміти, що трапилося.

Схоже збожеволіла... Приймати навколишню дійсність за правду зовсім не хотілося.

Я - біла вовчиця.

Це не може бути правдою! Я стояла розгублена. Знову похитала головою, намагаючись зрозуміти, що ж відбувається.

Звичайно, все, що відбувалося, було мало схоже на реальність, але… Якщо це правда, то я схоже потрапила в інший світ. Або сплю...

Спробувала ущипнула себе - не вийшло. Забула,що в мене тепер лапи.

Не панікувати.

Мені доведеться прийняти нову реальність і вирішити, як тепер жити в цьому тілі

Серце моє билось швидше, але я вирішила не панікувати. Замість цього, я почала думати про те, як адаптуватися до своєї нової форми. Поглянувши на зірку на небі, я вирішила, що це може бути новий початок для мене. З допомогою моїх нових вовчих інстинктів, я знайшла в собі силу й впевненість. Відтепер я - вовчиця Валерія, готова до нових викликів і пригод.

Звичайно, те, що мене притягли до іншого світу, зовсім не тішило. І щось мені підказувало, що моє перебування тут не випадкове. Але як би там не було, затримуватись у цьому світі я не збиралася…

Опустивши морду, подумки давши стусан, намагалася зібрати себе в купу і не дозволити зовсім скотитися в істерику і жах.

Мої думки розбігалися з шаленою швидкістю.

Допоможи мені господи, виплутатися з цього всього!

І тут відчула, що треба йти на північ. І, можливо, саме там я знайду відповіді на свої питання.

Підкоряючись пориву, не дивлячись на неспокійні думки пішла в хащі лісу. Ледве видима стежка тонула в чорних провалах дерев нічного лісу.

Навіть не знаю, скільки так ішла. Час ніби втратив звичний перебіг. Почувши найменший шерех, я зупинялася і щосили вдивлялася в темряву. Але щоразу загроза виявлялася хибною.

Я завмерла під розлогим деревом.

Раптом побачила багаття і чути було чоловічий сміх.

Я очікувала побачити все, що завгодно, але не дівчинку років семи в клітці.