2

Через пів години Снігур клювала горіх, який Ворона розтрощила об залізну трубу, кинувши з висоти. Сама ж Ворона сиділа на нижній гілці старої ялинки та спостерігала навколо, чи немає білки. Наївшись, Снігур почала насвистувати.

— Чого не співаєш? — весело крикнула вона, усі радіють Дню Народження!

— Кар!!! — каркнула на неї Ворона так, що та аж сіла на свою маленьку дупу.

— Нічого, — бадьоро відповіла Снігур через кілька секунд, встала та обтрусилася від снігу, — зате в тебе гарні очі. І горіхи ти вмієш розколювати.

— Господи! Що діється! Нема спокою ні вдень, ні вночі. Хто тут кричить? — із-за стовбура показалось щось сіре з великими жовтими очима. 

А-а-а-а-а, пугутькало! — заверещала Снігур. — Це ж Сова! Вона мене зжере! А ти, — звернулася вона до Ворони, — спеціально мене відгодовуєш. Щоб я стала жирною та смачною!  

  — Дуже ти мені потрібна, — пирхнула на неї Сова, — сира та необщипана. Добридень, Вороно. Чого ти тут?

— Ось підгодовую малу. Синиці її мордують. Не знаєш часом, де інші снігурі?

— Щось давно їх не бачила, — Сова почухала потилицю, — може, по п’ятдесят? — з надією спитала вона. — Я налисників накрутила.

— З мишами? — спитала Ворона.

— З мишами! — угукнула Сова. — Гостинно запрошую до дупла.

Хильнули по п’ятдесят.

— Невесело мені, — зізналася Ворона, — щемко якось на серці.  

— А мені норм, — відповіла Сова та налила ще по п’ятдесят. На совиному ліжку, розморена від тепла, спала, аж посвистувала, Снігур.

— Ісус ся рождає, — почулося знадвору.

— Славімо його! — відповіли Ворона та Сова. У дупло зайшов Дятел.

— Ось, — простягнув він, зашарівшись, Сові шишку, — вітаю зі святом. — Вороно, чуєш, тебе Одуд шукала.

— Я залишу в тебе малу? — спитала Ворона, але Сова так виразно подивилася на неї, що Ворона одразу зрозуміла. Там де кохання, немає місця третьому. Узявши Снігура під пахву та подякувавши, вийшла з дупла.

 — Куди ми? — спитала Снігур.

— Летимо до книгарні. Пошукаємо Одуда.