1

Біла Ворона сиділа та дивилася на сніжинки, які пролітали повз. Щоб додати собі святкового настрою, відкрила дзьоб і висолопила язика, намагаючись спіймати одну. Настрою не було.

Наближалося Різдво. «Серед такого свята не місце моїм «кар-р-р-р!» — похмуро міркувала птаха. Знову будуть цвірінькати горобці, гуль-гуляти голуби та щебетати синички. Якщо ж я надумаю приєднатися до цього хаотичного звеличення життя, то мій крик просто налякає інших. Вони порозлітаються, і нікому буде славити народження Ісуса. «Залишусь тут на кроні дерева та буду спостерігати. Як завжди…», — вона переступила з ноги на ногу. Було зимно. Кафе, де вона за звичаєм отримувала булочку з корицею, окупували товсті голуби. Ці жерли навіть задубілі шкірки мандаринів і відразу серли попід ноги собі та іншим.

— Сарана! — тихенько каркнула на них ворона, але вони, звісно, нічого не почули. А ось вона почула, що хтось тихенько пхинькає.

Через три гілки сиділа маленька Снігур.

— Ти чого? — звернулася до неї Ворона.

— Синиці мене налаяли, прогнали з очей! — почала жалітися маленька. — Кажуть, що я «триколор». А я їсти хочу! — вона підвела голову і побачила ворону.        

— А ти що за одна? — Снігур здивовано потерла правицею очі.

— Ворона, — відповіла Ворона.

— Якась ти дивна, — сказала Снігур і перелетіла на гілку ближче, — хворієш?

Ворона витягла крило, біле наче сніг, подивилася з обох боків та каркнула:

 — Начебто, ні… Якщо хочеш їсти, я можу розбити для тебе волоський горіх. Я вмію. Але треба перелетіти до парку, я бачила сховок білки. Там горіхів багато.