Розділ 8

Ми тренувалися кілька годин, поки всі сили у Коула і в мене не вичерпались. Я дуже сильно старалася і кілька разів положила ворона на лопатки. Тепер це були справжні  Голодні ігри, так як ми боролися з ним на рівних. Вперше за всі тижні мене похвалили - справді похвалили. Останнього разу я зробила маневр і вдарила хлопця з ноги, а він перекинув мене через себе, я ж на ходу зловила його руку і заломала  за плечі. Хлопець скрикнув, а його кофта в якій був одягнутий (вперше на тренуванні Коул був не в майці) на передпліччі чимось промокла.

- Кров? - запитала я.

- Ні, не зважай! – пірат одразу повернувся до мене спиною.

- Але потрібно перев'язати руку. - хлопець нічого не відповів. - Я можу допомогти!

- Ні, дякую, я краще піду до Рути!

- Поки ти дійдеш до неї, то вся кофта буде брудна. До того ж її може не бути в себе.

Коул зняв кофту, а мій загіпнотизований погляд почав блукати по тілі хлопці – по ідеальному тілі. Я безліч разів бачила його у майці, але то і близько не одне й те саме. Його шкіра вкрилась потом, але від цього все тіло поблискувало, як у глянцевих журналах.

- Попрошу швабру, а то в тебе слюні течуть! – саркастично підмітив хлопець.

Я легенько похитала  головою і засміялась, щоб це не виглядало так нав’язливо. В нього була рана, але незрозуміло від вогнепальної чи холодної зброї. Весь бинт просочився кров'ю і, мабуть, прилипнув до тіла.

- Хто тобі перев'язав?

- Рута.

- Я не Рута, але також спробую!

Я плавними рухами знімала бинт, який і справді прилипнув до тіла, тому прийшлось відривати. Хлопець не подав ні звуку і навіть не примружив очі, а мені аж стало боляче. Пригадую як колись, падаючи з велосипеда, розбила коліна і кров засохла на колготках, а потім як я плакала, коли мама заставляла їх знімати, попри рани. Взявши новий бинт, я перемотала руку.

- Ти сьогодні дуже добре постаралася і твої сили зросли. Тепер ти стала солдатом-початківцем.

- А таке є? – перепитала я, бо не вірила у правдивість його слів.

- Вже є. Такими темпами ми зможемо скоро тебе взяти з собою на завдання. – я підняла очі на нього і навіть забула по рану.

- Справді? – не вірила я своєму щастю.

- Ти так не спіши, бо твоя радість каже мені, що ти поняття не маєш які у нас завдання. Але ти повинна володіти, крім рукопашного бою – зброєю. А це вже залежить Тіті. - я розчарувалися. - Що тут не так прекрасно?

- Мене дратує Тіті. Що я не зроблю чи скажу - вона зразу мені відповідає грубістю. Невже я їй щось зробила? Я ж не чіпала! Я просто прийшла сюди і навіть не з власного бажання! Це вона мене сюди привела! Я навіть не просила мене вчити, хоча я не сперечаюся на цей рахунок. Це мене виводить! Тим паче вона замість того, щоб десь вказати на мої помилки, «конструктивно» вказати, зразу проганяє каже, що ні до чого не годжуся

- Ти особливо не злися на Тіті. Є різні люди - що поробиш? Але насправді вона майстер своєї справи, скільки нової зброї винайшла і завдяки їй скільки було здійснено поставок – ти просто не представляєш. – хлопець став навпроти мене, як тільки я закінчила з рукою і говорив про Тіті, як про якесь божество. - Вона цінний ворон, майстер своєї справи, вірна людина, ніколи не зрадить, Тіті тебе навчить всьому, що знає сама. Тобі лише потрібно набратись терпіння.

Я притихла, адже вважала, що ми говоримо про різних людей – та Тіті, яку я знаю на таке не спроможна. Вона мене дратує, а я – її,  і якби мені дали іншого викладача, я б раділп просто безмежно.

- Це правда, що в Тіті є сім’я? – мимоволі запитала я, бо розуміла, що це мій шанс, щось дізнатись про неї.

- Сім'я? То справжній клан! Перші вороги ЛІНІЯ, адже вони очолюють практично всіх піратів.

- Мені казали, що Міч очолював піратів до того, як вони приєдналися до Воронів.

- Так, але не зовсім! Міч почав очолювати піратів після розгрому норадами, тоді половина піратів, може навіть і більше, загинули. Все керівництво, що було - загинули. Її брат… також загинув... – хлопець замовк, а я зніяковіла.

Навіщо були ці допити? Запитала я сама себе, а потім і відповіла – щоб зрозуміти, що тут відбувається. Щоб зрозуміти куди я потрапила. Щоб зрозуміти людей з якими я живу і ще довго житиму.

В коридорі на першому поверсі почувся якийсь галас. Я хотіла би подивитися, що там коїться, але без Коула - ніколи б не пішла, але він також не розумів, що відбувається, тому ми і пішли на розвідки. Всі люди чомусь збігались на перший поверх, в хол, між їдальнею та госпіталем. На сходах мене штовхнула Тіті і прокричала услід:

- Геть з дороги!

Ми не розуміли, що відбувається, але коли підійшли до сходів все стало ясно. З другого поверху було прекрасно видно, що робиться в холі – це було справжнє перехрестя в їдальню, лікарню, підвали та інші важливі приміщення. На першому поверсі стояв молодий хлопець біляве волосся було коротко підстрижене, а чорний одяг підкреслював його міцну статуру і високий зріст. Ми залишились стежити на сходах. Усі хто тут був зразу обступили його і кілька хлопців тримали його руки за спиною і кричали якісь незрозумілі слова: