Розділ 7

Сьогодні я розпитаюсь Коула чому всі так нервують через зібрання, хоча і не впевнена, що він розповість, але якщо правильно натиснути на нього з правильної сторони можна дізнатись багато цікавого.

Але всі мої плани пішли коту під хвіст, коли я зайшла у зал, тут було кілька піратів, але Коула не було. Мабуть, ще не прийшов, тому я стала під стінкою з надією, що ворони мене не помітять – я не налаштована на знайомства. Але за п’ятнадцять хвилин мене все ж помітили і почали дивитись косо. Одна дівчина не витримала і підійшла до мене.

-Ти хто? Я тебе раніше не бачила.

-Я Кара, - тихо і не впевнено відповіла.

-Ти новенька? – я кивнула. – А чому ти не займаєшся?

-Я займаюсь з Коулом, а він здається забув про мене.

-Не забув – його немає. – посміхнулась дівчина, але це не виглядала щиро, наче її заставили.

-Як це немає? – я підійшла до неї. – Де він?

-Не має його. – відрізала дівчина. – І сьогодні не буде. Я не знаю чому тебе не попередили. Тому займайся сама або не заважай нам. – і вона пішла.

Мене не здивувала ця грубість, але вона не бреше. Я не знаю де Коул і не знаю де Рута. Займатись сама не хочу і не можу, тому для мене сьогодні вихідний вперше за весь час.

Я без вагань покинула зал і попрямувала до себе. А так як мені немає чим зайнятись, я відкрила книгу і знову спробувала, хоча б якось чи хоча б в чомусь проявити ген. Але все марно. Краще б мені по цьому дали наставника, а не з хімії.

Букви плутались та змішувалась в єдину пляму, я мимоволі подивилась в дзеркало. Але все було як завжди – ні моргання, ні посмішки у відображенні. Хоча я розуміла, що це не так проявляється, але хотіла отримати бодай один знак того, що я справді не втрачена – адже саме в цьому моя особливість. Було б сумно втратити цей ген чи дар.

Закривши очі, я спробувала пригадати, як це робила мама, але то було настільки давно, що лише згадую момент її зникнення.

Сусіди знову почали шуміти – я не знаю, що вони там творять, але схоже на якусь гулянку.

- Ну ж бо! Сконцентруйся! – промовила я до себе.

- Що ти робиш? А то я вже всіх обійшла і мені тонко натякнули забиратись геть.

Я різко повернулась і побачила Руту, яка спокійно вклалась на моє ліжко. Сьогодні на ній були чорні джинси та блакитна кофточка з глибоким вирізом, і як завжди вона не забула про ботфорди на високому каблуку.

Я зиркнула на двері і побачила, що вони прочинені, хоча я їх зачиняла. Рута зловила цей погляд і зразу відповіла:

- Ти не замкнула двері. – я кивнула у відповідь. – Точим ти тут займаєшся?

- Стараюсь хоча б щось зробити.. – я відняла вгору книгу палітуркою уверх, щоб дівчина побачила напис.

- Пригадую цю книгу. Дуже цікава та корисна.  Хоча я  в ній геть нічого не торопала.

- Тобто? – на секунду я отетеріла і поглянула на рудоволосу. – Де ти її бачила?

- Я поцупила її в борделі, коли ми продавали одну дуже цікаву штуку одному дуже цікавому чолов’язі. – я звела брови доверху. – Та я жартую! Це моя книга, пір’їнко!

Секунда шоку пройшла, а на її місці з’явилась гора питань.

- Ти …

- На жаль, ні. Моя бабуся була і мама. 

- А чому була? – легенько запитала я, бо не хотіла на дівчину багато звалити питань, хоча вони просто боролись в мене в голові, за те яке наступне я задам.

- Мама загинула ще коли я була маленька. Правильніше наклала на себе руки, коли її ледь не схопили норади, тільки аби не стати піддослідним щуром. – я замовкла. - Вибач, але так воно і є. Норади полюватимуть за тобою завжди.

- Та я це розумію, – тихо додала я. – А бабуся?

- Бабуся померла кілька років тому… також  не обійшлось без норад. Мій тато був вороном і взяв наді мною опіку, так я приєдналась до банди. Страшні були часи, коли я жила з батьком.

- А як ти зрозуміла, що ти втрачена? – перепитала я.

- Ти зараз думаєш, що ти втрачена, але це не так. Ти відчуєш , коли уже буде пізно і ти не зможеш нічого зробити. Так як сталось зі мною.

- Але як тоді мені пробудити це у собі?

Дівчина хмикнула і, пафосно відкинувши волосся, підірвалась з місця. Стукіт її підборів на дерев’яній підлозі, мабуть, чути ще на першому поверсі.

- Де твоє люстерко? – я протягнула їй подарунок Гаррі. – Вінтажне1 Ти знає чому вони такі дорогі?

- Ні. Не купую дзеркал.

- Мені бабуся розповідала, що кожне дзеркало має душу, яка уособлює всіх тих хто дивився  в нього і навіть може містити в’язнів.

- Тринадцятого виміру.

- Саме тому дивитись у розбиті дзеркала не можна – душа в’язня може перенестись. Будь обережна з ним.

Рута відклала книгу вбік, а дзеркало поставила переді мною. Я відразу побачила свої світло рожеві уста та пасма кучерявого волосся.

- А тепер сконцентруйся! Представ себе дуже симпатичною.