Розділ 6

Кожен крок, що я робила сковував мене і хотілось розвернутись і побігти геть звідси. Страх оволодів кожною моєю клітинкою. Серце шалено билось, що я дивуюсь як воно ще не розірвало мені грудну клітину, а звук ударів відбивався ехом у моїх вухах. А навколо тиша…

Лише тиша і темрява..

Дерев’яна підлога під мною прогиналась, але не рипіла. Десь далеко в небі був місяць, світло якого ледь пробивалось через шпаринку у вікні. Але цього було недостатньо, щоб освітити мій шлях. Шлях невідомо куди. Я ж просто йшла куди мене вело серце, хоча розум і інстинкт самозбереження веліли повернутись.

Я повільно увійшла через шпаринку незачинених дверей. Тут також нікого не було. Та й кімната порожня, окрім старого раритетного великого дзеркала, яке стояло в кутку кімнати.

Воно було велике, подряпане, з чорними полосами де-не-де. Рама дзеркала прикрашена різноманітними візерунками вирізьбленими з дерева. Дзеркало настільки старе, що щілини рами стали домівкою для павуків та інших комах, що руйнують цей дім, так як на землі багато тирси.

Я застигла у дверях. Аж ніяк не хотілось дивитись у дзеркало, але потрібно. Потрібно задовільнити свою цікавість і йти спокійно спати далі.

Чим ближче я підходила, тим краще бачила себе. Своє кучеряве волосся, яке досі було поділено розподілом від двох хвостиків, з якими я ходила вдень. Біла нічна сорочка діставала п’ят, вона була не моя. Це сорочка моєї мами, але тітка не змогла її зняти з мене, тому я і заснула в ній.

Я вже чітко бачила свої очі і все здавалось нормально …

Але раптово все змінилось і зникла. Я побачила у дзеркалі іншу кімнату, де було і ліжко, і шафа, і там місяць освічував її. Але там був шалений безлад: подушки і ковдри валялись по всій кімнаті, навіть одна настільна лампа лежала неподалік від ковдри.

Я підійшла ближче – надто цікаво, що там сталось. І я отетеріла.

Далі – лежало кілька чоловік, в крові та без свідомості. Навколо них було незчисленно уламків від дзеркала, заляпані кров’ю, як гострі кинджали, стали зброєю у чужих руках. А навпроти – у іншій стороні кімнати лежала жінка, яка тримала на руках якогось підлітка. Він був високий, але ще худорлявий.

Цю жінку я впізнала. Я її впізнала серед мільйонів чи мільярдів – моя мама. Її кучеряве волосся затуляло обличчя хлопчика, якого вона оплакувала. Руки пригортали до грудей, але то були вже не ті ніжні і теплі мамині руки, ці – грубі і холодні, але з такою ж любов’ю колихали мертвого хлопчика.

Мама поцілувала хлопчика у лоба і положила на холодну підлогу.

- Пробач мені.. – шепотіла вона. – В мене і справді не було вибору.

Мене мама так давно не цілувала, і не обіймала, і не бачила. Вона зникла, але замість того, щоб знайти свою єдину доньку – прощається з незнайомим хлопцем і цілує його, і обіймає.

- Мамо! - прокричала я, але вона ніяк не відреагувала на це. – Мамо, це я! Твоя Кара! Мамо я тут! – сльози появились на моїх щоках і я вже стукала в дзеркало аби мама мене почула. – Я тут! Матусю! Я тебе бачу!

Я кричала і билась об дзеркало. В ту ж секунду забігла тітка і забрала мене.

- Люба, тобі все здалось.

- Ні, я її бачила! – наполягала я на своєму.

- Тобі приснився поганий сон.

Я різко підірвалась з ліжка і виявилось я стою в себе в кімнаті в Гнізді. Все тіло вкрите холодним потом, а серце виривається з грудей.

Місяць освітлював мою кімнату крізь грати, а крізь прочинене вікно чути то ухкання сови, то каркання ворони. Я не пам’ятаю чому я не прикрила квартирку увечері, але тепер в кімнаті було прохолодно, тому я залізла назад під ковдру.

Це не був сон. Це спогади, які я вже встигла забути через останні події. Але вони завжди повертаються і нагадують про себе час від часу. Тому я добре пам’ятала, що було далі.

Тітка мене забрала і я більше не була в тій кімнаті. Тітка продала дзеркало і наш будинок і ми переїхали в Даркхіл.  І решту життя вона продовжувала твердити, що то усе був сон і мені все здалось, але я знала, що це не так. Перший рік після її зникнення я бачила її у дзеркалах і завжди серед трупів. Але цей випадок був останнім. Уже пройшло більше шести років, як я бачила.

До ранку я все таки заснула і вже спала краще, але настрій в мене був зіпсований і мене все  дратувало.

Сніданок був такий же жахливий, як і раніше. І я б відразу покинула цю муку, але сьогодні був той день коли всі пірати були напружені і роздратовані. Тільки за той час, коли я сиділа у їдальні було кілька суперечок і бійка, а все тому що хтось не поділив виделки чи випадково подивився не так. Я старалась сидіти тихенько і ні з ким не пересікатись – це було не так важко, бо я як завжди сиджу сама, і все для того щоб не влазити в бійки.

- Сьогодні ти постараєшся не звалитись з тієї стіни, – замість привіту було в Коула.

Стіна на яку він вказував була не звичайна – вона вкрита невеликими камінчиками, щоб ступати.

- Це для скелелазіння. І ти вилізеш на вершину без страховки.

Я паралізувалась. Я не боюсь висоти, але лізти у висоту два метри без страховки – страшно.

- Невже я буду і в реальному житті лазити по скелям? – поцікавилась я.