Розділ 5

Коли вчора Коул погрожував мені і казав, що я плакатиму, як у воду дивився. Я не могла навіть з ліжка піднятись, а повернути голову було на рівні з четвертуванням. І до того мені потрібно було знову йти на заняття. Тепер я спорт ненавиділа ще більше, а свого вчителя вважала дияволом.

Рути я не бачила вчора після сніданку, тому більше і не їла вчора – не хотіла сама спускатись. Але зранку вона не прийшла, а голод, як вірний друг, заставив все таки спуститись. А я скажу, що спускатись по сходах, коли в тебе болить кожна клітинка – це наче ламаєш кісти і в ту ж секунду вони зростаються.

За столиком я сиділа одна і всі досі косились на мене, але вже не так відкрито, як минулого разу. Нікого з тих людей кому я була довірена – не було у їдальні.

А на сніданок знову була вівсяна каша, яка була нас смак, як котяче лайно. Хоча я не куштувала його, але закладаюсь воно може здатись навіть смачнішим. Я вже сумувала за їжею, яку їла коли жила сама. Проте чай був не такий і жахливий.

- Ти запізнилась, – відчитав мене ворон, коли я прийшла на п’ятнадцять хвилин пізніше, а тому що мені було боляче кліпати повіками, не те що там йти по сходах.

- Так склались обставини, – хлопець махнув рукою в повітрі коло, що означало бігти.

Кожен крок мені віддавався жахливим болем, а гримасу болю не так легко приховати.

- Як твої м’язи? – запитав він, коли я бігла повз нього.

- Чудово.

- Точно? – посміхнувся він.

- Так. Не в такій я і поганій формі, як тобі здалось, – злукавила я.

Хлопець раптово появився переді мною і, схопивши за руки, перекинув на підлогу. Від раптовості і болю, я закричала несамовитим криком. Коул стояв наді мною і сміявся.

- О так, я бачу ти і справді в чудовій формі.

- Ти просто диявол!

Я встала не одразу, і то це виглядало, наче черепаха перекинулась на спину і старалась повернутись в нормальне положенням.

- Ми так до завтра займатимемось. – підколов хлопець, і все ж не витримав і допоміг мені піднятись.

- Навіщо ти це зробив?

- В нас мало часу, щоб повернути тебе у форму і навчити битись. Ми будемо одночасно займатись і тим  і тим.

- А в цю програму входить тема про самозахист? – знову побігла по колу.

- Дана тема винесена на самостійне опрацювання.  Тому завжди будь на сторожі.

- Ви мене швидше вб’єте, чим навчите чомусь.

- Не перебільшуй, – я нічого не відповіла, продовжила бігти. – Якби ми хотіли вбити, Ваше Величносте,  то так довго не мучили.

Після цього падіння, я ще кілька разів опинялась на холодній і твердій підлозі по вині Коула. Ми займались до самого обіду, і моє тіло нило неймовірно. Але сьогодні мені і на мені показали деякі прийоми нападу. Хоча Коул і не вважає, що я їх вивчу за найближчий місяць.

- А коли я займатимусь з рештою?  - я стояла в дверях і вже збиралась йти до себе.

- Запитай їх, – відрізав ворон і зник.

Як він мене дратує. Після залу я пішла у їдальню і надіялась, що обід буде смачнішим. Але як же я помилялась. Обід був такий же жахливий як сніданок. І так здавалось не лише мені. Навіть я б смачніше приготувала, хоча я ненавиджу готувати. Коли я жила сама, мене рятували супермаркети з готовою продукцією. Хоча я не раз труїлась тією зіпсованою їжею.

Решту дня  провела в себе. І всі мої думки були зайняті Гаррі і Роуз. Гаррі обіцяв, що скаже татові, якщо я не подзвоню йому до вечора і я не подзвонила йому. Роуз приб’є мене за автомобіль. Тому мені краще сидіти тут і надіятись, що мене не знайде ні Хантер, ні Роуз, ні тато Гаррі. І якби Девід швидше знайшов щось про маму. Він щось знає. Тітка теж щось знає, але мені абсолютно нічого не каже. Яка ймовірність того, що Девід також приховає від мене правду? Нульова. Тітка мовчить, щоб вберегти мене, а Девіду байдуже на мене. Як тільки я дізнаюсь правду про маму одразу втечу з цієї божевільні. Як же іронічно «божевільня» звучить в двох значеннях. І внутрішній голос підказував, що я вже ніколи не виберусь з Гнізда. Він казав, що я залишусь у воронах назавжди. І я відразу відкинула ці думки чим подалі.

Мені абсолютне не хотілось повертати свій дар – це була б ще більше небезпека для мене, тому і сховала і книгу і люстерко у шафу. Я впевнена, що дар мені не повернеться. Але була друга причина – для того щоб повернути потрібно працювати з дзеркалом. Кожен раз, коли я дивилась на своє відображення – я бачила її. Її волосся і посмішку. Це було важко для мене. Тому я і ненавиділа дивитись на себе.

Ось так і йшли мої дні. Прокидаюсь, йду в душ, на сніданок, тренування, обід, сиджу в кімнаті, вечеря (на смак, як соплі троля), лягаю спати.

Біль в м’язах зник через кілька днів, і я вільно займалась, хоча після кожного тренування вмирала, а Коул придумував нові методи знущання наді мною і кожен раз вони вражали своєї оригінальністю і жорстокістю. Як і казав пірат, я не освоїла прийоми з нападу, але я навіть після обіду в себе в кімнаті старалась повторити все, що він мені показав. І навіть якщо в мене був прогрес, то Коул продовжував називати мене нездарою.

- Ти можеш не скиглити? – не витримав Коул, коли я втретє впала на землю.