Глава 2

Глава 2

Дзвін потихеньку спадає, в очах проясняється. Навколо мене стривожені незнайомі особи. Ось яка ганьба! Зомліла від поцілунку незнайомої мені людини! Уявляю як він іржав з мене.

Жінка сплеснула руками і з благоговінням вигукнула:

- Вона прийшла до тями. Доню, як ти? Ти нас усіх дуже налякала! Навіть твій наречений покинув усі справи, і він тут.

Незнайомка зробила жест рукою, щоб підкликати нібито "мого нареченого".

Відділившись від загальної маси до мене наближається якийсь хлопець, але я його не знаю. Бережно взявши мою руку він ласкаво тихенько, щоб ніхто не міг почути вимовляє:

- Нікому нічого не кажи. Ні з ким не розмовляй. Я прийду пізніше і все поясню, а до того спробуй не наробити мені нових бід. Кивні якщо зрозуміла?

Що? Він взагалі про що? Я щосили намагаюся уважніше розглянути його обличчя яке знаходиться на відстані кількох міліметрів від мене.

А-а-а! Точно! Це ж той божевільний нахаб який поліз цілуватися! Помітивши мою спробу вимовити щось він випереджає мене і затикає рота своїм бридким ... мерзенним ... ну хоча якщо бути відвертою то найпрекраснішим поцілунком. Але все одно він мене страшенно бісить!

- Моїй нареченій потрібний відпочинок.

Всі до одного зникають з поля зору за лічені секунди. Залишаються лише двоє: він і та жінка.

- Матеуш, як ти думаєш, вона скоро одужає?

- Не знаю, ваша світлість. Вплив магії був дуже сильним. Ваша дочка явно до такого була ще не готова.

Ваша світлість? Донька? Де моя справжня мати, що вічно мене зневажає? Правда де і хто мій батько я й сама не знаю, бо вони розлучилися ще до мого народження. Будь-яке у житті трапляється тому я нікого в цій ситуації не засуджую. Але щоб раптом стати королівською особою - це повне марення! Мені це просто сниться! Скоро я прокинусь і все стане на свої місця.

Вони йдуть, продовжуючи про щось розмовляти. Я чекаю, коли за ними зачиняться двері і схоплююся з ліжка. Потрібно швиденько озирнутися і негайно шукати вихід.

Навколо панує атмосфера розкоші. Зважаючи на все це моя спальня і вона просто ідеально підходить для принцеси. Все витримане у вікторіанському стилі. Велике ліжко заправлене м'яким розкішним текстилем. Масивні меблі. Чудернацькі візерунки. На все це раніше я мала насолоду з придихом милуватися тільки в інтернеті або в гламурних журналах

- О ні! Моя співбесіда! Скільки часу?

- Цікаво як часто ти розважаєш себе розмовляючи із самою собою?

Його глузливий голос змушує мене підстрибувати мало не до стелі.

- Довго ще триватимуть ці твої знущання?

- Які ще знущання? У чому саме ти бачиш мої знущання?

- У всьому!

- Дуже по-жіночому відповіла! А тепер послухай мене моє янголятко! Я чекав цього тисячі років...

- Ти непогано зберігся

- Не перебивай мене! Я чекав довгий час не для того, щоб одна дурна дівчинка сплутала мені всі карти!

– Про що ти взагалі? Відпусти мене додому негайно інакше я...

Що? Що ти можеш зробити? - в черговий раз наді мною подібно до зграї шуліки кружляє і намагається клюнути болючіше його зухвалий сміх. - Викличеш поліцію? Напишеш на мене скаргу до місцевої адміністрації?

Вимовляючи кожне слово, він наступає на мене, а мені залишається задкувати, відчуваючи як фарба сорому заливає з голови до п'ят.

- Годі! Припини це робити!

Моя спина впирається в стіну, а його руки впираються по обидва боки перегороджуючи мені шлях до відступу.

- Хіба я роблю щось протизаконне?

- А викрадення?

- Хай буде тобі відомо дорога, що я нікого не викрадав.

- А як же я?

Він хапає мене за руку і тягне до великого дзеркала на повний зріст.

- Дивись! Кого ти бачиш перед собою?

Я обомліла коли побачила в зображенні не звичну страшніше опудало себе, а ангельської краси дівчину. Все в її образі так і напрошується бути зображеним на полотні талановитого художника. Але найбільше привертає увагу її красиво окреслений рот, створений для поцілунків. Від її надзвичайної та неземної краси сльози навертаються на очі.

Мені залишається тільки з благоговінням прошепотіти:

- Це не я.

- Правильно думаєш.

- А де ж тоді я... тобто моє тіло?

- Це довго пояснювати, і ти відразу не зрозумієш.

- Я постараюся. Все ж таки я маю право знати!

Він довго мовчить і обмірковує і також як тоді в машині дивиться на мене поглядом, що пропалює наскрізь. Тиша, що затягнулася, змушує повітря вібрувати від моєї напруги.

- Я поміняв вас подекуди.

– Що? Як це можливо?

- Я ж казав, що не зрозумієш!

Він вистачає мої зап'ястя і піднімає, щоб я могла бачити.

- Що це? Наручники?

- Браслети мандрівника у просторі та часі, що дають можливість переміщатися тому, хто їх надягає куди завгодно, в даному випадку переселятися в інші тіла.

- Тобто ти хочеш сказати що ось ця дівчина, - тицяю пальцем у своє відображення хоч і розумію що це непристойно але зараз мені не до етикету, - Ця дівчина зараз розпоряджається моїм тілом?

– Вона вже нічим не може розпоряджатися.

- Чого це?

- Тому що вона мертва! Я вбив її! І якщо ти продовжиш ставити ще більш дурні питання, то тебе неминуче спіткає її доля! А тепер вислухай уважно. Я тебе відпущу і поверну в цілості та безпеці як тільки ми зіграємо наше весілля і...

Він довго тягне тому не можу втриматися, щоб не запитати:

- І?

- І незабутню в твоєму житті ніч кохання.

Він зловтішно щериться побачивши моє збентеження.

- Тобто, вибору як такого у мене не існує.

- Чому ж. Вибір є завжди. Ти можеш вибрати гідну героїчну смерть. Ти маєш добу на роздуми.

* * *

Діліться своїми враженнями. Чи цікаво вам дізнатися про подальші пригоди героїв чи мені варто покинути цю витівку? Мені важлива думка кожного.

Зображення Stefan Keller з Pixabay