Біла відьма з Роуз-холу

Агов, постривай і послухай, що тобі розкаже чорношкіра Джині!

Коли я жила на Гаїті, я мала хазяїна і хазяйку. Вони не розлучали мене з матір'ю. Ми жили в будинку, коли інші раби жили в дерев'яних халупах із солом'яним дахом. Спали на ліжках, коли інші негри спали на земляній підлозі. Мізіз Паттерсон читала нам Біблію і научала християнських заповідей, а мене – сяк-так господарювати. «Тобі це знадобиться, Джині, коли почнеш жити своїм розумом», – примовляла вона. А мастер Паттерсон був такий добрий, що ніколи нас і пальцем не чіпав. Не бив, навіть голосу не підвищував. Мені не доводилося йому догоджати, як догоджали інші чорні дівчата своїм білим хазяям-чоловікам, від чого народжувалися нічийні діти. У них були тільки матері, і в жодного з них не було батька.

Щонеділі наші хозяї брали нас до церкви, щоб послухати проповідь преподобного Волша – страх, який вчений був чолов’яга. І це тоді, коли інші забороняли своїм рабам навіть молитися. Бувало, якийсь негр устромить голову у відро і так молиться Господу, щоб ніхто з наглядачів його не почув. Але у білих скрізь розвішані вуха. Ніби якийсь нечистий дух стоїть у них за плечем, і як тільки почує ім'я святого, тицяє в бідолаху-негра пальцем. От тоді йому не минути доброї прочуханки. Бо лоа [1]– добрі та злі – завжди вештаються поруч із людиною, хоче вона того чи ні.

А потім мастер Паттерсон виправив нам папірець, у якому говорилося, що тепер ми вільні. Відтоді, коли на вулиці мене зупиняв якийсь білий і запитував: «Гей, мавпо, ти чия?», я відповідала, що я – вільна людина і належу самій собі. І гонору в мені було стільки, що їм і на думку не спадало засумніватися.

Усе було точнісінько так, як я кажу. Ми з матір'ю залишилися в будинку своїх колишніх хазяїв, працювали там за гроші і потроху  заощаджували, щоб обзавестися власним господарством. Ми не могли піти ще й тому, що у мізіз Паттерсон народилася дитина. Це був її первісток, а моя мати зналася на тому, як поводитися з дітьми.

Міз Енні була розміром з перезрілий кабачок. Я нянькалася з нею день і ніч, допомагаючи мізіз, хоча самій мені тоді було не більше дванадцяти років.

Якось-то у мізіз заболів живіт, а шкіра стала жовтою, як лимон. А потім і у мастера Паттерсона почався жар. Вони обидва злягли в ліжко. Моя мати доглядала їх, поки я цяцькалася з міз Енні. Вона надягла нам обом на шиї по маленькому полотняному мішечку, наповненому цілющими травами, і веліла триматися подалі. Але, мабуть, Богові стало нудно на Небесах, і він шукав з ким би новим перекинутися слівцем. Він узяв моїх  колишніх хазяїв собі, а заразом і мою матір. З того часу я залишилася одна з білою дитиною на руках.

Удова Гаррієт Доерті удочерила міз Енні, і нам обом довелося переїхати на Ямайку. Вона побоялася вигнати мене, бо маля сильно до мене прив'язалося. Я прибирала в будинку, прала, допомагала куховарити і все одно час від часу отримувала на горіхи. О, ця вдова Доерті була така старезна, що ледве ходила і весь час розмахувала своєю клятою ковінькою. Кілька разів вона вдарила мене нею по спині, але це я ще могла стерпіти. Та одного разу вона схопила мене за волосся та приклала головою об стіну.

Ха! Ось що смішно: коли я жила з колишніми хазяями і була рабинею, то відчувала себе вільною. У цьому ж новому будинку все було навпаки: я ніби впряглася у ярмо і кожен Божий день мною орали від світанку до заходу сонця. Часто мені хотілося придушити стару уві сні, але я стримувалася. Інакше хто б тоді навчив міз Енні читати і писати, і всього того, що має знати леді? Сама я була неписьменною і на усіх цих тонкощах не зналася. Невігластво – теж кайдани, так, здається, кажуть.

Не можу сказати, що дуже засмутилася, коли вдова дала дуба. Наступного дня до нас завітав адвокат містер Робінсон і повідомив про те, що ніякої власністю, крім самого будинку, стара не володіла, і утримувала його на гроші, залишені у спадок міз Енні її батьками. Але усі грошики проциндрили!

Пам'ятаю, міз Енні – а тоді їй вже виповнилося сімнадцять, і вона перетворилася на гарненьку молоду дівчину, сіла за стіл, сперлася на нього ліктями і підперла щоки своїми ляльковими долоньками. Вона глибоко замислилася про те, як нам жити далі, та й було про що замислитися. Моїх власних заощаджень вистачило б хіба що на місяць чи два. Стара скнара  Доерті платила мені мізерію.

Міз Енні роздумувала дуже довго, а потім спитала:

– Як думаєш, Джині, скільки коштує біла жінка?

– Таких, як ви, міз, не продають на невільницьких ринках, – відповіла я.

– Яка ж ти дурненька, Джині, – похитала головою вона, – все на світі має свою ціну.

Тоді мені вперше спало на думку, що у білих своє рабство – рабство грошей, і нікуди від нього не дітися. А негр міг прожити життя і не потримати в руках і мідної монети.

Але міз Енні знала, про що говорила. Вона вийшла заміж на Джона Палмера, який часто по-сусідськи навідувався до нас. Років йому було, як моєму дідусеві, якби той дожив до Судного дня, але грошей – хоч греблю гати. Він володів величезним маєтком у Монтего-Бей, і дві тисячі чорних рабів гнули на нього спини.

Роуз-хол – ось як називався той будинок і все, що із ним межувало. Він стояв над морем на кам'яних ногах, білий, наче обсипаний борошном, і, як я чула, на всій Ямайці не було хоромини красивішої і багатшої. У ньому було три сотні вікон і з півсотні дверей. Он як розпорядилася своєю свободою міз Енні. Я плакала і сміялася, думаючи про це. Та якщо б знала, що на нас там чекає, то вилила б удвічі більше сліз.

Ми вирушили туди відразу після весілля на двоколісному візку, запряженому віслюками, повз плантації цукрової тростини. Вони все тяглися і тяглися, так що я встигла навіть трохи подрімати дорогою. Погода була не така вже й спекотна, як для середини червня, і в повітрі пахло, як у кондитерській на Дьюк Стріт .

Віслюки повільно плелися дорогою, але ми не відчували незручності. Навпаки. Моїй новоспеченій мізіз хотілося прогулятися перш, ніж опинитися під дахом її нового дому.