Коктейль

Отож мені дуже хотілося додому, бо я дуже сильно скучив за коханою. За близькими теж, але серце гнало до коханої людини. Це було велике місто, і я вирішив поїхати додому на електричці. Іншим маршрутом — невідомим. Перший раз їхав цією дорогою і…

Де виходити, я тоді не знав, отож вискочив не на тій зупинці. Так, мені ще треба було їхати пару зупинок, а потім виходити. Це я зрозумів, коли побачив назву станції. Це було глухе село, там, де ходять корови й когути. Когути — це такі сільські півники. Я в цій дикій місцевості дочекався нової електрички. Обережно на зупинці, щоб «місцеві півники» не побачили чужого павича. Бо могли пом’яти пір’я.

Так що приїхав я тоді пізно додому. Іти кудись уже не було сил, так що я вирішив добре виспатися, а завтра піти до бабусі Зоряни. Які ж мені солодкі сни снилися про кохану. Кохання — то дуже чудове відчуття, то «муза життя». Епітетів знайти можна багато, але проживає воно у серці.

Вранці я прокинувся і пішов до бабусі Зоряни, по дорозі купивши квіти й цукерки. Бідний студент, що з мене романтика взяти. Юність.

Підійшовши до будинку бабусі Зоряни, я став чекати, чи є вона у неї. Бо вона могла бути і у себе вдома. Але мені пощастило, бо на подвір’я вискочило моє щастя, маленька дівчинка Зорянка. Моє серце забилося, як у горобця, — шалено. Вона була у шортах і футболці, а ще в домашніх тапочках. Така ніжна квіточка.

Вона побачила мене і вибігла мені назустріч.

— Привіт, — сказав я.

— Ти приїхав, — радісно відповіла вона мені. Її лице сяяло, як тисячі сонць на небі. Ви не уявляєте, яка вона красива. Я не міг відвести очей від цього створіння. Але дівчина жваво взяла у мене квіти й цукерки, щоб занести до хати. Квітам потрібна вода. Після чого вона переодягнулася, і ми пішли гуляти.

Сонце по-особливому світить закоханим. Воно пестить їх своїм промінням, як мати своє немовля. Ми пішли в кінотеатр, щоб побути разом. Як же це солодко — кохання. Після кінотеатру ми пішли в місцеве кафе, бо моє «маленьке сонечко» зголодніло. Та й у мене вовки вили у шлунку, так що це потрібно було обом.

Ми забігли в місцеве кафе, яке продавало солодощі й прохолодні напої. Тому ми взяли тістечка, щоб втамувати голод, і холодний коктейль. Це такий напій із морозива — хто пам’ятає, той пам’ятає. Це просто насолода, смакота.

Така зустріч варта була очікування, яке я мав перетерпіти. Заради таких щасливих миттєвостей ми живемо. Жити треба, щоб бути щасливим. Робити когось щасливим і самому від цього отримувати задоволення.

Після цього ми ще гуляли у нашому парку. Так, він не дуже красивий, але це було не важливо, бо наші очі випромінювали світло, яке згладжувало недоліки парку. Парк став яскравішим.