Депо

Велике місто — воно манить до себе красою і пригодами. Для юнака це дивовижний світ, коли ти починаєш жити по-дорослому, але в душі ти ще дитина. Пари змінювали пари, і навчання котилося, як поїзд, що заїжджає на вокзал із рейсу. Ми зустрічали такі поїзди з рейсів. До чого це було цікаво, незвично і захопливо.

Звичайно, у мене з’явилися нові друзі, а Андрій залишився в минулому. Але не Зоряна, про яку я думав і мріяв днями та ночами. Думками я завжди повертався до неї, додому. Були у нас у групі дуже красиві дівчата, але в серці жила вона. Покохати легше, ніж розлюбити. Хто знає, що таке кохання, той знає, що таке страждання. Хто не кохає, той болю не знає.

Отож практика залишалася найкращим часом для відпочинку від занять. Зустрівши поїзд на вокзалі, ми їхали з ним у депо. А по дорозі допомагали нашим залізничникам наводити порядок у вагонах. Це було дуже весело, як для мене. А в депо ми збиралися з хлопцями, а інколи з дівчатами, і грали в ігри. Карти, кросворди. У вагонах було дуже багато газет, так що почитати було що. Така тоді була література, бо газети виходять з обігу, і це треба зберегти для історії.

А запах вагонів, шкіри і всього іншого. Чай — він особливий у поїзді був, бо вода, яка пройшла через кипіння у вагоні, мала набагато кращий смак. Дистиляція. Смакота. Так, це справжня романтика. Хто їздив поїздами, той добре знає це відчуття. Не всім, звісно, воно подобається.

Все ж практика давала нам відчуття свободи, бо не сидиш у закритому приміщенні на лекціях. Якщо старий майстер проводив лекцію, то тривала вона годину або максимум дві. Так можна було жити.

Пам’ятаю кумедний випадок із Романом, який навчався у нашій групі. Сам він був місцевий парубок і проживав у цьому великому місті, саме навпроти навчального закладу.

Він десь обізвав робітника депо недобрим словом. Через що виник конфлікт між ними, я не пам’ятаю. Але цей робітник, міцний і дорослий дядько, обіцяв спіймати худого Ромку і відірвати йому причандалля.

Так Ромко не дурний був: одягнув куртку навпаки і ще шапку на очі, зробив маскування.

— Так не впізнати мене? — запитав він у мене.

— Ні, куртка іншого кольору, а обличчя ти сховав, — засміявся я.

Так він довгий час ходив. Навіть хотів ще мою шкіряну куртку, але я щось не хотів, щоб той робітник сплутав мене замість нього.

Депо пахло залізом і інструментами. Дехто згадує події через запахи, відчуття, слова. Через картинки в голові.

Інколи в депо хлопці з нашої групи випивали, але були голодні після гуртожитку, тому їх трохи знудило. По всіх вагонах потягу. Зранку треба їсти, а не вживати алкоголь на голодний шлунок. Мені пощастило, що жив я на квартирі у діда. Бо з ними можна було спитися.

Якось хлопці скидалися на пляшку горілки.

Один хлопець, Андрій, здається, його звали, каже:

— Але я голодний.

Була п’ятниця, і на вихідні всі їхали додому.

— Добре, купимо пляшку горілки і пів хліба на закуску, — відповів інший хлопець.

Це ви уявляєте, як вони там жили впроголодь. Пів хлібини, щоб хлопчина зміг поїсти. Та й то — щоб закусити алкоголь. Жах. Це справжній жах життя в гуртожитку.

Але на вихідних у мене були свої плани — знайти Зоряну.