Перша розлука

Який я був щасливий, але літо добігало кінця, і ми з коханою пішли вчитися у зовсім різні міста та навчальні заклади. Літо не вічне, як і молодість.

Вчитися мені потрібно було в залізничному ВПУ. Як батьки, але ситуація в нашій країні уже була не та, що за часів їхньої молодості. Після навчання доволі важко було влаштуватися на роботу за спеціальністю. Але навчання потрібно було, щоб мати якийсь диплом про освіту. Залишати навчання, як Пауло Коельо, я не хотів. Він кинув навчання на юриста, здається, а батьки не розуміли цього і зробили йому пекло. Де вони розуміли, що він творча особистість і стане письменником? Напише шедевр, який я з радістю прочитав за пару годин, на одному диханні. Але він легкий для читання, хоча й не несе сильного морального навантаження. Іди до своєї мети і цілі, не зважай ні на що. Можна і не прийти, а життя минає. Благородна мрія. Роман «Алхімік». Фактично роман про його життя, тепер я зрозумів. Бо він кинув навчання, як його герой вівці, і пішов за мрією.

Та й хіба це професія — письменник, чи актор, чи музикант? Але то були інші часи і розуміння. Професія — це юрист, космонавт чи політик, дипломат. Не цуралися у нас і робітничих професій: тракторист, вантажник та охоронець. Головне, що не злодій і чесно заробляє на кусок хліба. А чи він з маслом чи ікрою, то вже друге питання. Зоряна теж пішла вчитися, але у ВНЗ, на відміну від мене. Її батьки були більш забезпечені й могли дозволити своїй принцесі здобути вищу освіту. У них навіть був свій маленький бізнес, що доволі добре для тих часів.

Тому мене попереду чекав новий і таємний світ, навчання у великому місті. Правда, проживання не у гуртожитку, а на квартирі у діда. Не рідного, але ми зійшлися і стали друзями. Монолог виходить. Отож настало перше вересня, лінійка, але уже не разом зі Зоряною. Мені хотілося скоріше додому, щоб побачити її. Але вона теж була на навчанні, тому треба було ловити нагоду, щоб зустрітися з нею.

А поки ми гризли граніт науки і вели дискусії з дідусем. Він розумний і мудрий чоловік, працював лікарем і пройшов Другу світову війну. У нього була велика бібліотека, до якої я дорвався і читав цікаві книги. Було багато медичних книжок, що також викликали цікавість у мене. Чого там тільки не було, тому з багатьма класиками світової літератури я познайомився саме там.

Почалися пари, що було набагато довше, ніж шкільні уроки. Це могло тривати навіть до п’ятої години вечора. Тому вівторок і четвер були хороші дні, бо була виробнича практика. Гуляли по депо з майстром. Майстер був дуже старенький і казав, що ми його остання група. Прізвище у нього було дуже смішне, яке ми перекручували на «пуцьку». Так що хай буде майстер просто, або старий майстер, який із директором створили це училище з самого нуля. Всю техніку притягнули у кабінети саме вони. Обоє. Директор помер зразу після першого вересня, і настав новий. Ми, юні, жартували, що майстер не піде і ми зовсім не остання група. Що він помре на робочому місці.

Так, учителі там були старенькі. Бо за таку зарплату ніхто не піде працювати. Тільки пенсіонери і справжні залізничники, які не можуть без поїздів і романтики. Тук-тук, колісні пари ідуть у дорогу.