Випускний

Я нічого не розумів, що тоді сталося. Лише згодом зрозумів, що втратив шанс на кохання через ступор, несміливість чи якесь непорозуміння. А може, через шоковий стан. Втратив чи ще ні? Попереду ж ще був випускний.

Літо. Спека така, що ходиш тільки в шортах і футболці. Ми ще запланували ремонт на кухні перед самим випускним. Який там ремонт — просто косметика, а не євроремонт. Ми з батьком фарбували стіни перед тим вечором. День, спека і фарба. Тепер зрозуміло, чому мені стало погано на лінійці.

Ми стояли в центрі міста, а сонце пекло в голову, наче в Сахарі. Сонячний удар. Але всі були такі гарні в костюмах. Не «Шанель», звісно, але для шкільного свята — саме те. А дівчата… Які ж у них були сукні! Хоча, думаю, це не були дорогі чи брендові речі. У Зоряни була сукня дивного кольору: чи то червоного, чи фіолетового із синім відтінком. Щось середнє. Я ж не дальтонік. Червоне із синім… Хай буде фіолетове. Хоча ні, швидше пурпурове. Суміш тих кольорів. Щось таке.

Потім ми пішли до класу, але вона сиділа на іншому боці столу, в кінці. А я — на початку. Невезіння. Страшне невезіння.

Алкоголю нам батьки майже не давали. Вони сиділи біля входу до класу за своїм столом. Вино, шампанське — усе було під їхнім контролем, щоб ми, діти, не напилися. Інколи нашому столу перепадала пляшка горілки. Одна пляшка на стільки людей — самі розумієте. Тож, попри широкий асортимент їжі, ми були майже тверезими. Хіба що трохи захмелілими випускниками.

Ми розуміли, що так діло не піде, і почали вимагати. Отримували лише крихти алкоголю з батьківського столу.

А Зоряна сиділа далеко. Дуже далеко від мене. Така прекрасна, мов біла троянда. Не так, як на уроках. Сумно було мені. Я дивився на неї, а вона щебетала з однокласницями.

Десь із хлопцями ми все ж дістали пляшку горілки й розлили її на кілька фізіономій.

Були танці на шкільному подвір’ї. Хто з ким танцював — я не бачив. Усі готувалися йти зустрічати сонце. Перший дорослий ранок.

Хлопці з іншого класу курили разом зі своїм класним керівником. Він був чоловіком, то чому б і ні. Їм уже можна було — дорослі. Може, й випили з ним? Історія сховала це у своїх віках. У нас же класною керівницею була жінка.

Батьки пішли додому, а ми — на місцеві ставки зустрічати сонце.

Учорашні школярі вже стали дорослими. Перший світанок дорослого життя. Ми взяли щось із собою і там зустріли перший світанок нового життя.

Пам’ятаю, Олексій захотів сигарету, бо в мене були дорогі. Мені було не шкода, хоча ми вже не були друзями. У далекому дитинстві — так, дружили в початкових класах. Але він переїхав в інший район міста, і наша дружба закінчилася. Хоча й ворогами ми не стали. Можливо, лише конкурентами за дівчину мрії?

Зоряна тим часом підтягнула сукню й полоскала ніжки у воді, бо вона була холодною. Маленька дівчинка з гарненькими ніжками. То було кохання. Чисте і світле.

Але треба було йти додому, і ми пішли. Я йшов із Людмилою. Вона була моєю сусідкою по парті. Сиділа попереду нас із Андрієм. Я називав її «сусідка». Ми так мило говорили всю дорогу, що мені стало значно легше після суму за Зоряною.

Людмила була хорошою дівчиною, але не такою красунею, як Зоряна. Зоряна — це тип дівчини з обкладинки глянцевого журналу. Але характер у неї був принцеси. Розумної принцеси, яка згодом виростає у мудру королеву.

Так я йшов нижньою дорогою з Людмилою, а Зоряна поїхала автобусом до села або до своєї бабусі, яка жила в нашому місті.

Дійшовши додому, я міцно заснув. Прокинувся від того, що мене розбудив Андрій.

— Вставай, ідемо на пиво.

Я швидко зібрався, і ми вже пили пиво після випускного.

А потім увечері ми пішли на проводи випускного. Так. Це був останній день, коли ми зібралися майже всім класом. Без дорослих, без батьків. Ми гуляли, веселилися, слухали музику.

Її не було. Я веселився, а в душі плакав.

Навіть бігав до магазину по горілку. Але ніс її неправильно, на що Михайло жартома сказав:

— Вчи, вчи, а самі двійки.

Бо пляшки було добре видно. Я кілька сотень метрів ніс дві пляшки в руках, не ховаючи їх, а нам ще не було вісімнадцяти років.

Це був останній вечір із моїми однокласниками. Та й то не з усіма, бо однокласники із села не приїхали.

Я ще не знав, що такою великою компанією ми вже ніколи не зберемося. Хоча?

P.S. Для кращого вайбу можете увімкнути пісню гурту «Скрябін» — «Випускний».