Останній дзвоник. Пропозиція

Наближався останній дзвоник і неминуча розлука з коханою. Адже вже не буде шкільних уроків, і я не зможу побачити кохану дівчину. Зоряна відпливала від мене, як Титанік століття тому назад… Я розумів: усе, я більше не зможу бачити її так, як завжди — на уроках. Це дуже гнітило мене.

Усі були святкові, як пару днів тому на День дитинства. Правда, мене тоді не було, але не факт, що там було щось цікаве.

А тут — останній дзвоник. Востаннє він пролунав для нас. Як би ми не ненавиділи школу, але розуміли: це кінець. Кінець світу — нашого маленького світу. Шкільного.

Бо ми знали тільки школу. Вона була нашим життям протягом десяти років. Здавалося, попереду щастя і воля. Це була дивна суміш подвійних почуттів — радості й смутку. А особливо для тих, хто любив.

Цього вже ніколи не буде. Ніколи більше не будемо бігати на перервах, ходити в їдальню. Ніколи вже не підемо на урок. Нам більше не поставлять двійку чи п’ятірку. Розумієте? Ціла епоха йшла геть.

Андрій купив квіти, як і я, для вчительки. Точніше — для наших учителів. Але чомусь у нього вийшов казус. Замість трьох квіток вийшло, здається, дві. А це вже парне число.

Розумієте? Парне число дарують тим, хто пішов із нашого життя.

Андрій усе ж подарував квіти вчительці.

— Як і кому? — запитав я його.

— Англічанці. Вона стара і нічого не помітила, — розсміявся він.

Зоряна була настільки красивою, що перехоплювало дух. Описати її красу не вистачить жодних епітетів. Сонце не світить так яскраво, як вона. Вітер і вода в пустелі — ніщо у порівнянні з нею.

Хоча я вже не дуже пам’ятаю, у що вона була одягнена. Здається, спідничка і біла сорочка. Але чесно — не пам’ятаю.

Останній дзвоник був наче грім серед ясного неба. Ми востаннє торкнулися парт у класі, востаннє відчули запах школи. Попереду був тільки випускний. Але перед ним — екзамени.

Вона була найкрасивішою серед усіх випускниць. Найгарніша біла троянда кохання.

Ми, звичайно, замовили ресторан. Така подія була варта цього. Столи були накриті досить непогано, як для нас. Були і спиртні напої — а як же без них? Ми були майже дорослі. Не вистачало якихось сантиметрів чи справжніх вусів. Чогось ще бракувало для повної дорослості.

Як тим зеленим деревам, які цвіли молодим листям, але ще не отримали барв осені.

Ми трохи випили, бо були самі, без дорослих. Ми вже майже дорослі, тому собі це дозволили. Я трохи захмелів. Зовсім трохи.

І тут зовсім несподівано біля мене присіла вона. Зоряна. Моя кохана.

Біля мене. По праву руку. Я пам’ятаю це так, ніби було вчора.

Від неї пахло хорошими духами. Аромат прекрасної дівчини змішався із запахом парфумів. Мені стало так добре. Нірвана відпочиває. Блаженство.

І тут я почув, як Зоряна сказала:

— Влад, ти б хотів, щоб я була твоєю дівчиною?

Ви розумієте, я впав у ступор. Як той баранчик. Мене повністю паралізувало. Я не міг повірити, що найкрасивіша дівчина у школі говорить мені це.

Не міг повірити.

Шок.

А вона продовжила:

— Ні, то ні. Не хочеш — як хочеш.

Я ж не сказав «ні». Де вона взяла це слово, якщо я навіть боявся про таке мріяти? Ладно, мріяв.

З чого вона вирішила, що це було «ні»?

Кажуть, мовчання — знак згоди. То чому вона сприйняла моє мовчання як відмову?

Вона гордо піднялася і швидко вибігла із зали.

Десь через пів години або годину я побачив її на дивані. Вона плакала, а навколо неї сиділо кілька наших однокласниць. Вони втішали її.

Я лише краєм вуха почув фразу однієї з них:

— Ти плачеш, бо Олексій не хоче з тобою зустрічатися? Не плач.

Це все, що я почув. Потім я вийшов на вулицю, бо вона була серед однокласниць і я не хотів заважати.

Про Олексія ви вже читали в минулих главах. Наш однокласник.

Але при чому тут Олексій?

У мене виникли різні думки.

Через мене вона плакала?

Чи через Олексія?