Шкільний фотоальбом

Ця традиція існує й дотепер. Це маленький архів пам’яті шкільних років, де ми настільки юні, що страшно уявити, що це насправді ми. Дивлюся на альбом і не можу повірити, що це я.

Отож уроки були, як завжди. Але нам сказали, що прийдуть професійні фотографи, щоб сфотографувати нас для шкільного фотоальбому.

Отож я натягнув на себе костюм, такий чорний чи, правильніше, темно-синій.

Андрій теж щось натягнув на себе. Взагалі хлопці були дуже схожі між собою за вбранням. Для фото це добре, чи, певно, вчителі так сказали.

Уроки йшли своїм ходом, а нас викликали до кабінету, щоб ми робили фотографії. Яка ж красива була Зоряна: гарна зачіска і красиве плаття. То була маленька принцеса, яка зійшла зі своєї казки до нас, «простих людей».

Вона сіла на парту, як принцеса на горошині, і своїм прекрасним поглядом дивилася на нас зверху. Яка ж вона була прекрасна в цьому платті. Цей момент, її вродливе обличчя, було зафіксовано на фото. Тепер ви розумієте, що в мене була її фотографія? А яка це була цінність у ті часи — фото коханої дівчини. Ти не міг дістати фотографію коханої, яку можна було носити біля серця.

Часи були «темні»: без інтернету, без соцмереж. Але динозаврів уже не було. Вони вимерли раніше.

Іван так і не пішов фотографуватися на шкільний фотоальбом. Він усе ж залишився на уроках і не хотів їх пропускати, бо йшов на золоту медаль. А зараз його немає в цьому шкільному фотоальбомі, і це сумно. Але є вона там, зовсім недалеко — її фотографія біля моєї і Олексія.