Екзамени

Час ішов, уроки тривали за уроками. Парти, шкільна дошка і вчителі. Прийшла весна, і все засяяло зеленим кольором. Прийшли екзамени в десятому класі. Їх було десь п’ять, а може, й більше?

Кохання до Зоряни тривало, а як знайти до неї дорогу? Питання на засипку. Або хоча б просто пройти з нею разом.

До екзаменів я готувався в «режимі студента». Це коли за один-два дні повторюєш увесь минулий рік. Якщо, звісно, вчив його, то просто перечитав за день книгу — і все. Мені було просто, хоча Андрій взагалі нічого не знав. На екзамені він вивчив один білет, і фантастично, що саме він йому випав. Я знав усі білети, але особливо дев’ятий номер. Андрій узяв і теж вивчив саме дев’ятий білет. Прямо біля вікна, яке було навпроти входу в клас.

Він пішов першим у кабінет, де була Любов Петрівна. Вийшов — здав її предмет на трійку.

Каже:
— Заходжу в кабінет, сидить Любов Петрівна, наш класний керівник, і каже мені:
— Який білет знаєш?
— Дев’ятий.
— Розказуй.

Отож мій найкращий білет забрав Андрій. Я подумав: даремно я йому сказав. Бо мені не випаде дев’ятий номер. Знаєте, який випав? Ні, не шостий. Восьмий. Той, що біля дев’ятого. Правда, смішно? Кумедно вийшло, але якось містично, на мій погляд.

На екзаменах завжди були хвилювання і тривожність. Як не кажіть, але це нелегкий іспит для підлітків, особливо якщо екзаменів декілька. Письмові завдання школярі списували зі своїх рядів, хоч це було дуже тяжке завдання. Але примудрилися. У таку теплу весняну погоду зовсім не хотілося сидіти за партою. Повірте, очі так і блукали у вікні, де вирувала весна і життя.

З екзаменів ми йшли додому з моїми однокласниками, які жили в селах. Траса, запах автомобільних газів і квітів. Я — у кросівках, джинсах і футболці. Інколи в руках ніс шкіряну курточку, бо зранку було прохолодно, а опівдні — спекотно. Тож курточка то була в руках, то висіла на плечі й сповзала з руки.

З ними йшла і Зоряна, тож я приліпився до їхньої групи, бо нам було по дорозі. Причину знайшов, щоб самому не нудно було йти додому. Так ті моменти стали для мене великим щастям — іти поруч зі своєю коханою. Нехай і з іншими людьми, але на невеликій відстані від неї. Адже інколи можна було перекинутися кількома словами, почути її голос ще раз, а особливо її неземний сміх.

Бо різні ситуації були: хтось пожартував — і вона дзвінко засміялася.

Але все хороше інколи закінчується, так само як і спільна дорога додому. Тому з сумом я проводжав її очима й ішов додому. Вона ще трохи йшла до зупинки, і її можна було побачити з мого подвір’я чи з вікна.