Вкладиші

Ми з братом Сергієм ходили до школи разом. Бувало, я йшов сам, бо братик частенько прогулював уроки. Він десь зв’язувався з другом, і вони вирушали на рибалку. Або йшов зі мною до школи, а потім просто зникав із занять.

У мене була мотивація ходити до школи — Зоряна. Саме тому я майже ніколи не прогулював. Навчатися любив, а от саму школу — не дуже.

Дорогою ми проходили через базар, де продавалося безліч усього. Найціннішими для нас були жуйки. Ті самі турецькі, шкідливі смаколики, які вчителі так завзято забороняли. Де тільки не було тих жуйок: вони прилипали до підлоги, ховалися в кишенях, опинялися навіть у дівочих косах і в шкільному туалеті. З них можна було робити цілі «бутерброди», наліплюючи одну на одну.

Найціннішими були вкладиші — «Командо» і «Лав із…». Я зібрав майже повну колекцію «Командо», окрім номера тринадцять. Його ніде не було. Він був настільки рідкісним, що я не знав жодної людини, яка б його мала. А може, його й не існувало? Можливо, це був лише міф і легенда нашого дитинства.

«Лав із…» цінували за маленькі історії та діалоги закоханої пари. Звичайні життєві ситуації, які герої вкладишів розігрували з ніжністю й теплом. Одного разу мені вдалося непомітно підкинути кілька таких вкладишів на парту Зоряни. Не смійся, любий читачу. Будь-який спосіб проявити свої почуття вартий уваги. Тоді це було майже те саме, що сьогодні написати зворушливе повідомлення людині, яка тобі подобається.

Тоді це було «Рафаелло». Саме воно. Не сприймай це як рекламу чи пораду купувати цукерки. Просто реклама тих часів неначе натякала: «Рафаелло» дарує лише той, хто закоханий. А хто саме? Про це дівчина мала здогадатися сама.

Кохання — дивовижне, ніжне й тепле відчуття. Я намагався впіймати кожен її сміх і слухав цю музику з величезним задоволенням. Сміх коханої дівчини — це райська мелодія, що народжується на її вустах.