Дискотека

Ми з Андрієм вирішили піти на танці, або, як тоді казали, — на дискотеку. «Диски», а не вечорниці, як у наших батьків. Дорослі дискотеки проводили біля ресторану, у доволі кримінальному районі. Там я був лише раз. Малим мене зупинили старшокласники й запитали, чи маю «контру». Я навіть не знав, що це таке. Виявилося — пропуск. Тож чесно відповів:

— Не маю.

Шкільні дискотеки були зовсім іншими. Там майже не було дорослих — лише учні, переважно старших класів.

Проводили їх у нашій їдальні. Перед початком усі столи й стільці виносили до буфету. На одному кінці зали робили невеличку сцену, ставили магнітофон і тягнули величезні колонки. Музика гриміла так, що, здавалося, можна було оглухнути. Щоб щось сказати одне одному, треба було кричати просто у вухо. Здавалося, ніби стоїш зовсім поруч зі злітною смугою, коли піднімається літак.

Хтось танцював посеред зали, а ми з Андрієм, як завжди, стояли біля стіни з вікнами, що виходили на шкільне подвір’я. Темніло рано. Я часто поглядав у вікно, хоча надворі майже нікого не було.

Світломузика, запах шкільної їдальні… Запах нікуди не подінеш, на відміну від столів і стільців.

Музика тоді була найрізноманітнішою: від російської попси до іноземних шлягерів. Лунало: «Ай цвай драй — поліцай», «Ай блю», «Coco Jamboo». З українських виконавців — «Табула Раса», «Скрябін», ВВ, Льома Льом із його панамою, Aqua Vita з піснею «А тепер усе інакше». Взагалі, тепер і справді все інакше. Але тоді здавалося, що саме так і має бути. Звучали також Наталія Могилевська, Юрко Юрченко, Каріна Плай, Ірина Білик, Олександр Пономарьов, який тоді ніби змагався за популярністю з Ель Кравчуком.

Справжній музичний вінегрет. Те саме крутили й на шкільних дискотеках, і на весіллях.

Тоді ніхто не втуплювався в смартфон. Усе було наживо. Можливо, саме це й створювало труднощі? Бо лайками були погляди. Іноді — закохані.

Як же важко було запросити дівчину на танець. Сором’язливість — не найкраща риса характеру. Ззовні людина здається спокійною, але всередині їй іноді неймовірно важко вимовити кілька простих слів.

Так, ми теж танцювали, але тільки гуртом. То були якісь дикі танці, не схожі ні на що. Підлітки крутилися, присідали, крутили п’ятими точками, іноді плечима, іноді грудьми. Збоку це виглядало так, ніби людину вдарило струмом і вона корчиться від болю. Але нам це страшенно подобалося.

Вальс чи повільні танці я не вмів танцювати. Боявся відтоптати дівчині ноги. Почувався незграбним, мов ведмідь у посудній крамниці.

Іноді на дискотеку приходила вона — Зоряна. Хоч автобус до її села вже давно не ходив, вона залишалася ночувати в бабусі.

Мабуть, саме тому я й ходив на ті шкільні дискотеки.

Стояв біля стіни й так і не наважувався запросити її на танець. Частково через сором’язливість, а частково тому, що справді погано танцював. Тоді ж не було відеоуроків чи інтернету, де можна було навчитися кількох простих рухів.

Вона приходила в різному вбранні, але чомусь мені майже не запам’яталося нічого, крім дуже милого светрика, який врізався мені в пам’ять. Ця дівчина нагадувала маленьку Барбі, яку оживили.

Я просто стояв, дивився на неї й сподівався, що колись наважуся. Але того вечора, як і багатьох інших, сміливість так і не прийшла.