Записка

Як же мені признатися їй у коханні, щоб не бути відторгнутим?

Якщо ви думаєте, що це так легко, особливо в підлітковому віці й у ті часи, то доведеться вас розчарувати. Технології були не ті, що тепер. Ні тобі телефонів, ні месенджерів, ні соціальних мереж. На той час це була справжня тупикова ситуація. Ви можете поставити вподобання чи навіть написати щось у соцмережах, але тоді цього не було, і це було нестерпно.

Та свої «соціальні мережі» вже існували й тоді. Аналог сучасного Фейсбуку — анкета з опитуванням. Такий собі шкільний зошит, де дівчата записували відповіді на різні запитання. Фактично — інкогніто.

Я й сам кілька разів писав у таких анкетах. Чесно, як є. Там були різні квіточки, малюнки. Здавалося б, дитячі забави, але з дорослим змістом. Це була своєрідна капсула часу. Такі зошити часто мали обкладинки із «Беверлі-Гіллз» або «Район Мелроуз».

А ще були любовні записки, які писали просто на уроках. Ось так спробував і я.

Цілий урок я думав, як це правильно зробити. Здається, був подвійний урок з алгебри й геометрії. Усю алгебру я розв’язував найтяжчу задачу із зірочкою: як написати любовну записку Зоряні. Що саме написати? Чи вказати своє ім’я? Хоча у нас у класі були четверо учнів з моїм іменем. Але це все одно означало відкрити себе.

— Що ти там крутишся? — запитала наша вчителька.

— Та нічого, — із завмиранням серця відповів я і сховав записку в зошит. Від гріха подалі. Від людських очей.

Мені здається, що Андрій знав, що я закоханий у Зоряну. Питання тільки одне — звідки? Я йому і словом не обмовився. Він був моїм другом і, напевно, здогадувався, хоча прямо нічого не казав.

Усю алгебру я калякав цю амурну записку. Щось про кохання. Точних слів уже не пам’ятаю, але в кінці були слова:

— Я люблю тебе.

Я все ж не підписав цю записку. Не вистачило сміливості.

Нарешті пролунав дзвінок, і всі побігли по своїх справах. У класі майже нікого не було. Маленька Зоряна теж побігла зі своїми подружками, можливо, до їдальні, щоб купити щось поїсти.

Я направився до її парти, як якийсь злочинець, тайкома, із завмиранням серця. У грудях шалено калатало, ніби я випив відро кави. Тремтячими руками, як алкоголік з похмілля, я поклав записку на підручник з геометрії. Саме на її сторону, щоб подружка випадково не взяла. Я швидко повернувся за свою парту, намагаючись нічим себе не видати. А щоб хоч трохи заспокоїтися, вийшов у коридор.

Так я простояв біля вікна, поки не пролунав дзвінок на урок. Вчителька була та сама, просто тепер почалася геометрія.

Почався урок, і Зоряна зайшла до класу. Вона сіла за свою парту, а я нишком почав спостерігати, чи знайшла вона мою записку.

Я, як лелека, витягнув шию, оглядаючись назад. Але миттєво ховав голову, щоб мене не помітили. Та все ж я побачив, як Зоряна читає папірець, який я залишив на її парті.

Вона, здається, здивувалася, ледь посміхнулася і стала озиратися навколо, шукаючи автора цього «шедевра» кохання.

Вона поглядала на клас своїми красивими очима, намагаючись зрозуміти, від кого це.

Я ж став тихіше мишки, втупившись у шкільний зошит.