Водіння

Хлопець — не чоловік, вирішив я. У мене є хоч мінімальні шанси, щоб… Щоб вона була моєю дівчиною? Я про таке міг тільки мріяти. Зоряна.

Від того, що у неї хтось є, я її не розлюбив. Я постійно обертався назад, щоб поглянути на неї. Навіть якщо я обертався, думаю, що вона могла мене засікти.

Так, любов любов’ю, але навчання продовжилося. Взагалі вчився я добре, крім водіння. Ну не моє це. Якийсь тваринний страх за кермом. Тому ми з Андрієм перші пів року взагалі не ходили на практику з водіння. Там треба було купувати бензин за власні кошти. Наші однокласники вчилися їздити по подвір’ю школи.

Взагалі ця сповідь не тільки про троянду, але й про те, що Зоряна теж навчалася водінню разом із нами. Єдина дівчина з нашого класу, яка здавала на права.

Ось чому я наважився вчитися водінню — щоб мати можливість бути поруч із нею. Більше часу бачити її, насолоджуватися її красою. Слухати її голос, чути її сміх. Ви не розумієте, як це — любити сміх коханої дівчини.

Тепер у соцмережах можна чути сміх коханої дівчини на відео, а ви уявіть наші часи. Цінність була неймовірна, бо не було ні фото, ні інших згадок про це. Ось ця сповідь стане фіксацією тих подій і історій. Бо ми смертні, і ніхто ніколи не зможе дізнатися цю історію. Крім як із цього роману.

— Страшно, — сказав я Андрію. — Я ніколи не водив, а ми пропустили стільки уроків. У тебе тато водій, і у вас є автомобіль, ти хоч пробував. Я, крім трактора в дитинстві, жодного разу не керував автомобілем.

— Будемо пробувати, треба, — відповів Андрій.

Ми були зі старшокласником, який навчався в одинадцятому класі. Іван був старший і «лихим» хлопцем. Це були «лихі дев’яності». Ні, він не був поганим. Він був дитиною своєї епохи. Хороший. Може, я не дарма боявся автомобіля?

Практика їзди по шкільному подвір’ю давно минула. Саме тому ми з Андрієм хотіли їхати тоді, коли нас не бачили однокласники. Бо ми ще ті «їздаки».

Маленький і грузний чоловік, зі свинячими очима та в брудному одязі, просоченому запахом бензину й мастила, був викладачем практики водіння. Смішний на вигляд. Але для нас — дорослий чоловік, якому було далеко за сорок років. Він мав непоганий заробіток на бензині. Думаєте, він усе спалював під час навчання? Це був його підробіток. Віспа — таке було його прізвище. Смішне, але нам було не до сміху.

Він бив учнів по ногах, кричав як різаний. Його можна зрозуміти — він ризикував життям, особливо з таким учнем, як я.

Ходили чутки, що в багажнику у Віспи лежить монтування. Ніхто не знав, правда це чи ні, але перевіряти не хотілося.

Старий «недобиток радянської епохи» рушив із шкільного подвір’я на справжню дорогу з автомобільним рухом. Керував «гробом на колесах» Іван, який був доволі непоганим водієм. Ми з Андрієм їхали на кузові й чекали своєї черги, як парашутисти перед стрибком із літака. Віспа майже не кричав на Івана, що доводило: той справді добре кермував.

Крики з кабіни автомобіля почалися, коли за кермо сів Андрій. Там був мат, були погані слова про його маму і всю його родину. Я трясся на кузові, очікуючи своєї черги. Мої ноги ходили ходором, а Іван сидів поруч на лавочці. На кузові машини була лавка для сидіння. Я розумів, що наступний я, а парашут може не відкритися. Що Віспа зробить зі мною? Я дивився, чи інструктор з водіння не лізе по монтування. Страх оповив моє тіло.

Андрій заглух, і я почув таку відбірну лайку, якої в житті ще не чув. Я закрив вуха, але почув крик Віспи:

— Наступний!

Зі страхом я зіскочив із кузова. Ноги ледь тримали, а з кабіни виліз блідий і мокрий Андрій. Кімната тортур була вільною…

Я сів за кермо, як на електричний стілець. Ми були біля сусіднього села, і я мав доїхати до школи — приблизно півтора кілометра. Перший раз у житті за кермом. І не на шкільному майданчику, а на реальній трасі з транспортом.

— Заводи, — спокійно сказав Віспа.

Його тон був підозріло спокійним.

На пасовищі жував травичку сірий кінь. Він глянув на мене, і в його очах я прочитав:

«Що ти робиш, дурнику?»

Я повернув ключ у замку запалювання і натиснув на зчеплення. Потім правою ногою влупив на газ. Двигун загурчав, як дракон перед вильотом. Дракон полетів, а машина заглухла. На кузові почувся сміх Івана.

— Ще раз, — тихо сказав Віспа. — Не рви зчеплення сильно.

Я спробував ще раз. Тепер я повільніше відпустив ногу зі зчеплення і натиснув на газ. Машина, на мій подив, рушила.

— Другу передачу! — крикнув уже Віспа.

Я увімкнув другу передачу. Машина набирала швидкості, а ззаду, у боковому дзеркалі, сумними очима дивився на мене кінь.

Так, я поїхав за кермом уперше в житті. У голові був туман, а Віспа щось несамовито кричав і виривав кермо в мене. Я тиснув педаль до підлоги, а Віспа лаявся:

— Менше газу!

До школи було ще далеко, але я мав доїхати. Попереду була фіра з конем. Я взяв трохи лівіше і пішов на обгін. Шумахер, який обігнав гужовий транспорт. З правого боку було озеро, і ми могли там назавжди залишитися, якби Віспа не звернув кермо ліворуч.

Фактично вся дорога була прямою. Але ліворуч треба було звернути до школи, де стояла бібліотека. Мені треба було втиснути машину між школою і бібліотекою.

Нарешті подвір’я школи, і я напівживий виліз із кабіни. Я все ж доїхав до місця призначення.

— Ти ледь не в’їхав у бібліотеку, — сміючись сказав Іван.

Але мені було не до сміху. Я був, як перший космонавт, який живим повернувся з орбіти. Зоряна була мотивацією першого космонавта. Але на подвір’ї школи були тільки ми й запах бензину. Вона не зустрічала «героя» на «космодромі».