Глава 13. Час вовка

Надвечір світло в горах стало іншим. Воно не стало яскравішим — воно стало холоднішим, набувши зловісного свинцевого відтінку. Сонце, невидиме за хребтами, догорало десь там, унизу, залишаючи нам лише бліді відблиски. Сніг за вікнами почав сліпити, відбиваючи цю мертвотну білизну, і від цього готель «Едельвейс» здавався ще більш ізольованим — герметичний склеп, загублений у крижаній безкінечності.

Після викриття Ізабель і розкриття архівів Ганса підозра перестала бути розмитим туманом. Вона набула щільності й напрямку. Тепер я знав: ми не просто випадкові жертви бурі. Ми — компоненти складної хімічної реакції, каталізатором якої стала жадібність, а продуктом — смерть.

Я стояв біля каміна, спостерігаючи за грою полум’я. Вогонь завжди був чеснішим за людей: він не вмів удавати чи вичікувати. Він просто пожирав те, що йому давали.

— Ти вирішив, — голос Еллен пролунав неголосно, але впевнено. Вона стояла у дверному прорізі, схрестивши руки на грудях.

— Так.

— Це він? — вона кивнула у бік зали, де зібралися інші.

— Майже.

— «Майже» — це не відповідь для людини, яка ризикує головою, Стівене.

— Це план, Еллен. Єдиний, який у нас залишився.

Ми зібрали всіх у залі без зайвих церемоній. Люди вже не опиралися — вони інстинктивно відчували, що звичний світ остаточно зруйнувався. Вони розсілися по своїх місцях, наче глядачі в театрі, які чекають фіналу кривавої п’єси.

Я вийшов у центр кола. Навіть гул генератора, здавалося, стих, передчуваючи розв’язку.

— Я знаю, що тут відбувається, — почав я, обводячи поглядом бліді, виснажені обличчя. — І знаю, навіщо була влаштована ця бійня. Все почалося з документів Гоффмана, але закінчиться не ними.

Маркус підняв голову, його очі гарячково блищали.

— То скажи вже! Хто?!

— Гоффман був кур’єром. Клара — перехоплювачем. Тайлер та Ізабель — теж не ті, за кого себе видають. Але серед нас є ще хтось. Той, хто вирішив не просто забрати карту, а зачистити весь сектор. Стерти всіх свідків.

Я зробив паузу, відчуваючи, як повітря в кімнаті густішає.

— І щоб довести це, я зроблю те, чого ця людина боїться найбільше. Я знищу носій. Просто зараз. У цьому каміні.

Слова впали, мов гільйотини. Маркус сіпнувся, Тайлер напружився, як пружина. Еллен залишилася нерухомою — вона знала, що це блеф, але грала свою роль бездоганно.

— Опівночі, — карбуючи кожне слово, сказав я, — я принесу флешку сюди. І гра закінчиться для всіх.

Час до півночі тягнувся болісно повільно. Сніг за вікнами продовжував сліпити, перетворюючи ніч на безкінечний сірий день. Люди сиділи мовчки. Маркус продовжував пити, Ізабель застигла мармуровою статуєю, Тайлер методично перевіряв свій годинник. Ганс сидів біля вогню, і його обличчя здавалося висіченим із того самого каменю, що й гори навколо.

Пітер, кухар, час від часу проходив між залою та кухнею. Спокійно. Буденно. Надто правильно. Я помічав кожен його рух.

Коли старий підлоговий годинник почав бити північ, звук здався мені громом. Я встав. Усі голови повернулися в мій бік. Я повільно підійшов до каміна й дістав із кишені флешку.

— Ось вона. Причина всіх ваших бід. Зараз це закінчиться.

Я заніс руку над тліючим вугіллям.

— Не варто, — голос пролунав із входу на кухню.

Він був спокійним, позбавленим будь-якої агресії, і від цього — по-справжньому моторошним. Я повільно обернувся.

Пітер стояв, спершись на одвірок. У його руці був звичайний кухонний ніж для м’яса. Але те, як він його тримав — низько, лезом догори, — видавало в ньому людину, яка вбивала цим інструментом частіше, ніж різала овочі.

— Ось і все, — сказав Пітер. Його сірі очі були абсолютно порожніми.

Ганс повільно підвівся з крісла, його голос тремтів:

— Пітере… що ти робиш?

— Не треба, старий. Ти прожив тут тридцять років і так нічого й не зрозумів. Ти просто декорація.

Я не опускав руку з флешкою.

— Ти — «сплячий» агент. Нелегал.

— Дуже давно, детективе. Настільки давно, що я майже повірив, ніби я просто кухар. Але накази не мають строку давності.

Пітер ледь усміхнувся.

— Гоффман був моїм квитком додому. Він мав передати карту мені. Але вирішив поторгуватися. Клара теж вирішила, що вона найрозумніша. Мені довелося навести лад.

— І тепер ти вб’єш нас усіх? — запитала Еллен.

— Свідки — це шум, — він знизав плечима. — А я люблю тишу.

Він зробив крок уперед. Тайлер почав повільно зміщуватися вправо, виходячи з лінії атаки. Пітер миттєво перевів погляд на нього:

— Один крок, янкі, і я розпорю горло сноубордисту швидше, ніж ти витягнеш свій SIG.

Джейк завмер, його обличчя зблідло. Час стиснувся в одну точку.

— Ти не вийдеш звідси, Пітере, — сказав я, скорочуючи дистанцію.