Глава 12. Привид із минулого

День не настав — він лише став трохи світлішим, перейшовши з вугільно-чорного у безжиттєвий попелястий. Сіре світло просочилося крізь обледенілі вікна, але не принесло полегшення, лише оголило шар пилу на меблях і втому на обличчях.

Сніг за стінами «Едельвейса» лежав так само щільно, перетворивши готель на щось схоже на батискаф, що опустився на дно молочного океану. Повітря всередині здавалося переробленим, важким від вуглекислого газу й чужих страхів. Ми дихали одним і тим самим киснем надто довго, і тепер у ньому виразно відчувався присмак залізної окалини та старого адреналіну.

Я стояв біля вікна, спостерігаючи, як дім живе своїм механічним життям. Рідкісні кроки на кухні, стогін перекриттів, вічний гул генератора. Після розмови з Тайлером у підвалі все стало… математично вивіреним. І від цього — значно страшнішим.

— Ти йому віриш? — голос Еллен пролунав зовсім поруч із плечем. Вона виглядала блідою, але її погляд залишався гострим, мов лезо.

— Частково. Професіонали такого рівня рідко брешуть у деталях, якщо правда служить їхнім інтересам.

— Отже, ЦРУ, BND і… — вона запнулася, — російський ліквідатор. Повний набір для Третьої світової у масштабі одного гірського шале.

Я подивився на наше відображення. Ми виглядали як два привиди, замкнені в цій дерев’яній клітці.

— Я думаю, Еллен, що це не просто перехоплення. Маршрут Гоффмана, лавина, цей готель… Надто багато змінних зійшлися в одній точці. Хтось дуже точно прорахував, де ми опинимося. Щоб ми або знищили одне одного, або зробили чиюсь брудну роботу.

У головній залі атмосфера нагадувала зал очікування перед стратою. Межі між гостями остаточно стерлися — залишилися лише насторожені хижаки й налякані жертви.

• Ганс стояв біля каміна, методично, майже ритуально набиваючи люльку. Його рухи були надто точними — так поводяться люди, які чіпляються за звички, щоб не збожеволіти.

• Маркус та Ізабель сиділи на дивані. Дистанція між ними, ще вчора непомітна, тепер зяяла, мов прірва. Маркус стискав руки так, що біліли кісточки, а Ізабель дивилася в порожнечу, ховаючи долоні в рукавах светра.

Я вийшов у центр зали. Гул генератора на мить здався мені урочистим маршем.

— Нам треба поговорити. І цього разу — без дипломатії.

Я підійшов до Ізабель. Вона не підняла голови, але я відчув, як напружилися її плечі.

— Ти говориш російською, Ізабель, — сказав я. Це було не питання. Це був вирок.

Маркус різко повернувся до неї, його обличчя перекосилося від нерозуміння.

— Що? Про що ти говориш, Стівене?

— Уночі, коли ти дрімала в кріслі після крику Анни, ти пробурмотіла кілька фраз. Без акценту. Абсолютно чітко. «Цього не мало статися тут». Російською.

Тиша стала фізично відчутною. Ізабель повільно підняла голову. Її погляд змінився — зникла м’якість, зникла роль «супутниці успішного фінансиста». З-під маски проступила сталь.

— Так, — сказала вона. Голос став глибшим, упевненішим.

— Я говорю російською. І ще чотирма мовами.

— Ізабель…? — Маркус спробував торкнутися її руки, але вона ледь помітно відсторонилася.

— Пробач, Маркусе. Ти був… зручним прикриттям. Але я тут не заради тебе.

— Ти працюєш на Москву? — прямо запитав Тайлер, роблячи крок із тіні коридору. Його рука лежала на поясі, там, де я повернув йому пістолет.

— Я працюю з інформацією, — парирувала Ізабель. — І якби я хотіла вбити Гоффмана, він би не доїхав до кордону. Він був моїм інформатором. Я мала зустріти його тут і забрати карту. Але хтось перерізав йому горло раніше, ніж я встигла зайти до кімнати.

— А Клара? — запитав я.

Ізабель гірко всміхнулася.

— Німкеня була аматоркою. Вона надто шуміла. Той, хто її прибрав, — справжній професіонал. Але це не я. І, схоже, не Тайлер.

Вона обвела поглядом кімнату. Її очі зупинилися на Гансі, який продовжував вовтузитися з люлькою, наче нас не існувало.

— Шукайте того, хто тут найдовше, — тихо додала вона. — Того, хто знає кожен цвях у цих стінах і кому не треба ховатися, бо він — частина ландшафту.

Ці слова впали в тишу, як каміння в колодязь. Усі подивилися на Ганса. Старий повільно підняв очі, випустив хмару сизого диму і… нічого не сказав. Його мовчання було важчим за будь-які зізнання.

Пізніше я вийшов у кінець коридору, до вікна, що виходило на задній двір. Еллен пішла за мною. Ми мовчки дивилися на безкінечні снігові завали.

Раптом мені здалося, що на схилі, за кілька сотень метрів від готелю, щось ворухнулося. Легкий рух — біле на білому.

— Ти бачила? — прошепотів я.

— Що саме?

— Там… ніби хтось спостерігає.

Я примружився. Порожнеча. Але відчуття чужого погляду — холодного й розважливого — не зникало.

— Стівене, — Еллен торкнулася моєї руки. — Якщо Ізабель має рацію… Якщо вбивця — не гість. Якщо він завжди був тут, тоді ми шукаємо не в тому напрямку.