Глава 11. Тайлер

Ранок не настав. Він просто позначився — слабким, болісним сірим світлом, що просочилося крізь обмерзлі вікна, не принісши із собою ані тепла, ані надії. Сніг більше не падав, але його нерухомість лякала сильніше, ніж лють. Він лежав важким, монолітним шаром, мов бетонна плита, що придавила все живе.

Гори зникли. Залишилася лише біла площина, яка зливалася з таким самим білим небом. Готель «Едельвейс» здавався декорацією до фільму, який забули дозняти, покинутим посеред крижаної пустелі.

Я стояв біля вікна, заколисуючи перев’язану руку. Рана під пов’язкою пульсувала в такт серцю — тупий, рівний біль, до якого звикаєш, як до шуму кондиціонера. Але цей біль був моїм якорем. Він нагадував: я все ще тут, я все ще відчуваю. Після нічного нападу в голові настала лякаюча ясність. Пазл не просто склався — він почав обпалювати краї.

Еллен підійшла ззаду. Я не чув її кроків, але відчув запах холодного вітру й ледь вловимий аромат хвої, який, здавалося, назавжди вбрався в її кардиган.

— Ти вже вирішив, — сказала вона. Це було не питання, а констатація факту.

— Так, — я не обертався.

— Хто?

— Почнемо з Джейка.

Вона трохи примружилася, дивлячись на моє відображення в сірому склі.

— Не з Тайлера?

— Через нього. Якщо хочеш викорчувати бур’ян — хапайся за найслабший корінь.

Джейка ми знайшли в найдальшому кутку обіднього залу. Він нагадував здутий повітряний шарик — згорблений, із сірим обличчям і почервонілими від безсоння очима. Він гіпнотизував порожню кавову чашку так напружено, ніби намагався силою думки викликати з неї джина-рятівника.

— Нам треба поговорити, Джейку. І цього разу — без версій для Інстаграма, — я поклав руку на стіл.

Він здригнувся. Увесь його вигляд кричав: «Я просто хотів покататися на дошці, я на це не підписувався».

— Я нічого не знаю, — видихнув він, навіть не дивлячись на нас.

— Тоді це буде найкоротший допит у твоєму житті, — відповів я, жестом указуючи на малу вітальню.

Коли двері зачинилися, тиша стала відчутною. Джейк стояв біля стіни, переминаючись із ноги на ногу, як школяр у кабінеті директора.

— Сядь, — мій голос був тихим, але в ньому було достатньо свинцю, щоб він підкорився.

— Тайлер… він… він просто мій друг, ми просто… — почав він, затинаючись.

— Джейку, подивися на мене, — я нахилився вперед. — Ти боїшся не мене. І навіть не того, хто вбив Клару. Ти до смерті боїшся людини, з якою ділиш номер.

Джейк завмер. У його очах відбився первісний страх.

— У тебе є щось його, — продовжив я, завдаючи удару навмання, але відчуваючи, що влучаю в ціль. — Щось, що він довірив тобі сховати. Бо його обшукають першим, а тебе — ні.

Тиша затягнулася. Зовні було чути, як стогне під вагою снігу деревина готелю. Джейк заплющив очі, і його пальці вп’ялися в коліна.

— Під матрацом, — прошепотів він. — У моїй кімнаті.

Кімната №14 пахла вологим одягом і дешевим енергетиком. Ми підняли матрац на ліжку Джейка. Там, у заглибленні між пружинами, лежав він.

SIG Sauer P226. Матовий, воронований, ідеально чистий. Зброя професіонала, а не любителя екстремальних видів спорту. Я взяв його в руку. Вага була знайомою, правильною. Перевірив магазин — повний. Один патрон у патроннику. Тайлер був готовий убивати будь-якої секунди.

— Ти знав? — Еллен дивилася на пістолет із якоюсь дивною, холодною цікавістю.

— Я підозрював, що «сноубордист» надто добре групується під час падінь і надто уважно стежить за периметром. Тепер це просто підтвердження.

Я засунув пістолет за пояс.

— Де він зараз, Джейку?

— Пішов у підвал. Сказав, треба перевірити генератор, щоб ми не замерзли до біса, — Джейк схлипнув. — Будь ласка, скажіть, що це закінчиться.

Я не відповів. Ми з Еллен рушили до технічних сходів.

У підвалі було тепліше, ніж нагорі, але це повітря було просякнуте запахом солярки та вібрацією працюючого дизеля. Гул генератора був рівним, фізично відчутним ритмом — серцем будинку, що помирає.

Тайлер стояв спиною до нас біля контрольної панелі. На ньому була та сама спортивна куртка, але поза… У ній не залишилося нічого від розслабленого хлопця. Плечі розгорнуті, ноги на ширині плечей, ідеальний баланс.

— Не рухайся, Тайлере, — я наставив на нього його ж пістолет.

Він повільно, майже ліниво, випрямився. Обернувся. На його обличчі не було й тіні страху. Лише втома.

— Швидко ви, — сказав він, кинувши погляд на зброю. — Джейк завжди був надто вразливим.

— Хто ти? — я зробив крок уперед, не опускаючи ствола.

Тайлер видихнув, і в цьому видиху розчинився його американський акцент, змінившись нейтральною, сухою вимовою людини без батьківщини.

— ЦРУ, — вимовив він просто. Без пафосу, ніби називав своє прізвище. — Оперативна група з перехоплення технологій.